День гніву - Страница 86

— Не вір блахманству, — сказав Перебийніс, — твої знахарі з Пассау — шальвіри… Моя річ краща, — він розіп’яв сорочку й показав талісман, завішений на ланцюжку, — це благословенство від чорнокнижного Безоару для фландрського лицаря, казав авгзбуржець; був такий, що йому ніяк не могли зрубати голови, поки не відкадили від чарів: тут є вовче око, нитка зі шворки вішальника, перша панянська кров (Гальшка й дівки, що були в кімнаті, захихотіли)… Цап’яча борода, шафран і гіацинт, все обернене в гостію, а зверху написано кров’ю кажана: «Чорте, помагай мені, душу й тіло тобі даю»… Заплатив я тому пресучому синові п’ятнадцять золотих дукатів, але хіба кобилі під хвіст, goddam… Починай, математикусе… Не вірю в характер, як у Бога не вірю, так тепер і в чорта не вірю.

— Один гунцвот-шляхтюра, — почав Халецький, — видурив талісмана, в затягу бувши, від такого ж шальвіри. Заплатив щонеміра, а коли, розсерджений (бо його, бач, ранило в першій іграшці), розгорнув, то вичитав тільки теє: «Боронися, дурню»… От вам і весь талісман… Доктора Парацельзуса Зенекстон, як кажуть…

— На талісман не покладайся, — вирік Габач, — шабля-домаха — найлуччий талісман, не зрадить, як тая псяюха…

Медикус розрізав реґіментаревого рукава. На передпліччі зяяла рана, обкурена порохом. Стріляна, видно, зблизька.

— Починай, починай, вашмосте докторе, — заскулив Перебийніс, — я не маю часу…

Від гарячки він аж пашів, рам’я його спухло, добре, що не праве. Віллібальд з хлопчиком, а за ними дивилось все лицарське коло, щипали корпію, блискотіли ланцетами. Медикус стривожено сопів.

— Хто з вас вміє по-латині?.. — принципали озирнулись. Халецький і Красносельський, може, й уміли, та боялись признатись.

— Я.

З-за Вовгуриної сутулої спини (він стояв біля Бреуса-другого) виступило хлоп’я. Перебийніс впер у нього очі, що враз обважніли, налились оливом.

— Ти? А як тебе звати?

— Кириком.

Пахоля вже стояло перед ним, затиснене в панцер, здертий на трупові, з пістолями за поясом.

— Це з тих, — пояснив ліниво Габач, — що з Вовгурою прийшли.

— Хвацько палить з пістоля, — казав Вовгура, — трьох шляхтюр звалило…

Кирик не потупив очей.

— Якої ж ти віри будеш?..

— Благочестивої, грецької.

Реґіментар засміявся.

— У нас тієї віри не питають, дурню. Чи двома, чи трьома пальцями хрестишся, чи в чорта, чи в Мугамеда віриш — твоя річ. Панський ти чи серм’яжний?..

— Безрідний.

І Кирик добув з-за пазухи невеличкий дерев’яний хрестик. Перебийніс придивився, прищулив очі. Той знак знав.

— Хто тобі його дав?

— Той, хто мені більше вірив, як ти, реґіментарю…

— Меткий ти… А латини де навчився? Не в єзуїтів?..

— Все одно де, — сказав Кирик, — аби вмів, реґіментарю.

Перебийніс ще раз озирнув його, посміхнувсь, хитнув головою. Показав на книги — щоб узяв котру-небудь, скраю. Кирикові присвітили лучиною. Принципали переминали ноги, брязкотіли шаблями.

— Читай, — крикнув Перебийніс, — що заочиш — читай! Я все розумію. А ти ріж, goddam…

Кошка тримав миску з водою, хлоп’я підставило другу — на кров. Віллібальд Кролль почмихував носом, метушився, як хом’ячок, висовував з худих плечей лису підсліпувату голівку.

Neu sinas Medos
equitare insultos… —

читав Кирик.

— Читай, — скрипнув Перебийніс, — чого став?..

Віллібальд різнув йому синє рам’я ще глибше, куля-бо сиділа далеко…

…te duce Caesar!..

Живиця сочилась з лучин, Гальшка скимлила, цупко обхопивши Перебийносові коліна, математикус сопів. Кирик читав, дзвінко скандуючи, ловив віддих на цезурах. Перебийніс зчорнів, його ліва рука драпіжно вп’ялась у гебан поруччя, очі вийшли наверх, на чолі проступав піт.

А в замочку й на подвір’ї стояв гуд. Війська йшли й отаборювались. Гошовець навшпиньках побіг, щоб стихли хоч тут, у кімнатах. Там гримотіли, перегукувались, рубали дерево. І за хвилину стихли й там — подали вниз: не дуванити, реґіментаря побійтесь, пеські синове…

— Вже, префекте, — прошепотів Віллібальд і показав пусток олива; математикус був увесь мокрісінький, сполотнів, як мара. Перебийніс стрепенувся. Він був знеможений, але притомний.

— Пся кість, — глянув зукоса на кулю, — не боялась талісману, goddam… І в чорта тепер не вірю. Що ти читав, хлопче?..

— «Carmina І» Горація, — відказав Кирик; кров бризнула на книгу.

— В тебе руки, як у панянки, — задумано, мов уві сні, промовив Перебийніс і знічев’я його очі засвітили рахманним золотінням, — та ти зовсім, як панянка, goddam…

— Під твою руку тільки б, — прошепотів Кирик, — під твій наказ, мості реґіментарю…

І всі, хто був біля них, з того немилосердного кола, бачив, як між шкотом і цим тендітним пахолям війнула тиха голубінь — з нитей сну, з тремту жахтіючого марева виткана страшна солодкість. Найтихіша мить, не смерті, не життя, а спалаху, далеко, в глибах ще не вкрай очерствілої душі…

Та реґіментар перебив це пахоля:

— Мостей немає тут, чорте… Їх мості в Горині, рибам на снідання… Капітани, трибуни, поручники! — крикнув до мужви. — Шкуродера Ярему знесемо під Великим Костянтиновом, а Габач потягне на Заслав! — і, штовхнувши Гальшку, як псицю, відкинувши від себе, підвівся, якась думка його свердлила. — За Ярему нехай не плаче нам Хмель, як за Хмелем і ми не поплачем, goddam!..

І нетерпляче чекав, щоб йому подали панцеря.

День гніву - Страница 86

23