День гніву - Страница 87

Пан Януш від часу, коли мав листа від панни Оленки, каштелянівни Стеткевичівни, сказав собі, що тепер тим паче не шкодуватиме хамства, досі був надто милосердний для нього, але що ж — коли така кров збунтувалась, така вже панянська ніжність — трояндний квіт, то про чернь нічого й говорити: її тільки під меч. Панна писала, скроплюючи, видно, листа ревними й ретельними сльозами, що нехай його милість пан Януш не гнівається, але своє слово йому повертає, що після довгих роздумувань (а святий єдиний Господь знає, яких вагань і сумнівів) вона таки твердо постановила відмовити йому в любові й нареченстві, хоч і дуже перепрошує його за подані колись надії, але не бачить вона ані йому, ані собі, ані нащадкам щасливої долі, бо так дві натури поєднати — це все одно, що вогонь і воду; особливо, коли, мовляв, цьому поєднанню й сама природа супротивна. Бо ж змінити дідівську віру, зокрема в цей час, коли тая віра зазнає надмірного гніту й погорди, не пристоїть. У благочестивій вірі дідів і батьків прагне вона, Стеткевичівна, жити й умирати. Нехай же пробачить їй пан Януш, коли спричиняє йому прикрість, нехай забуде її й пошукає гідної себе судженої, а вона в молитві й покорі у монастирській обителі проситиме йому від долі добродійства, й від Створителя благословення для всіх діл, які уже почав і думає почати. Собі ж панна не передбачує ніякої утіхи в цьому світі матлярства й несправедливості, єдина-бо утіха — в горливих молитвах…

Цього листика передано пану ротмістрові в Любарі. Мовили гайдуки, що приніс якийсь шекелетка й, віддавши, поспішив відійти, не сказав, від кого йде й хто він. Та це Корсака не проймало, й у листі бачив жіноче лукавство. Цій келійній покорі, звичайно, не вірив, бо не така це кров, щоб так легко погасла, але що це чийсь юдин підшепт, не сумнівався… Проте, з притаманною гординею, нікому не казав про це, навіть братові Домінікові, якому довірив уже чимало, а, стиснувши серце, присягнув, переконаний вже поготів про єхидство української крові, — нищити її, де тільки заглядить. Після корсунської поразки й під час видужування в Лубнах, під опікою доброго князя Єремії, багато роздумував; ще більше утвердив себе в своїх поглядах. Гріли тую гадину на грудях стільки літ, годували привілеями, вольностями, сенаторськими титулами, а гадина вжалила, та ще й як! Коли мав би чим дорікати матері — Речі Посполитій, то тільки слабодухістю і лагідністю. Бачивши Хмельницького на корсунському полі (ніколи не забував тієї миті), стояв перед ним так, як би це було сьогодні, упевнився, що він — Люциферів зброєносець, яко ж і його ребелія — справа сатани. Господь поставив лицарство Полонії й святу когорту Ісусового товариства на вічних чатах, їм же меча вложив у руки — визволити світ від сатанинської інвазії. Тим-то всяка загибель української крові — чи буде це зрілий муж, чи квола жінка, чи немовля; винен хто чи не винен — на більшу хвалу Господню й на знищення Люциферового царства. Те Боже королівство, що має прийти на цю землю, вільне буде від українського імені, бо це Люциферів приплід, це пекельне сім’я.

З тими думками ґречно привітав князя Домініка Заславського, господаря цього міста й фортеці, що в дорозі до Львова, до коронного війська, зайшов до нього з братом Домініком. Були ровесники, вчилися в Падуї, проте зовсім різні між собою — князь Заславський, рум’яний, лисіючий, тучненький собі, з сонними любашними очищами, брат Домінік — зжертий вогнем, гостролиций, до краю виснажений горінням, самий дух безтілесний, неземний, зо стисненими безкровними устами, це справді святий — говорили про нього.

— …І що це з давен чортівський підшепт, — говорив пан Януш, — то зважте, князю, й ця спілка козаків з невірними — нам не новина: вже в давніших часах Русь у злуці з поганцями hostilia ubique agitendo, хотіла вигладити й викорінити польське ім’я… Вже за Болеслава Стидливого (оце якраз книги з вашої бібліотеки) князі Лев і Роман затягнули великі татарські орди, спустошили сливе цілу Корону; те саме було й за Лешка Чорного…

— Але, мосте мій ротмістре, — перебив його князь, забавляючись золотим ланцюжком, — давні це часи, й після того мали ми утихомирення Русі, сиділа б і по цей день тихо… На холопа це зависока теологія, холоп цих інтенцій не має…

— Безперечно, — потвердив брат Домінік, — exempla cruenta холопа приборкають, але йдеться про лукавство й хитрість провідників. До Хмеля нав’язалось багато шляхти, ви не легковажте, мості панове, і то іменитої шляхти, на жаль, не тільки схизматиків, але, зжалься Боже, й католиків…

— Ви цього певні, фратре?

— Конфесата говорять, князю: налічу вам з десяток іменитих католицьких лицарських людей, що, за намовою диявола, звичайно, приєднались до Хмеля: Станіслав Кричевський, полковник чигиринський, Семигиновський, Володийовський, Багринівський, Ущапівський…

Князь Заславський зложив руки на брюшку, що трохи передчасно почало вже тучніти, й ґречно слухав, але розмова його, видно, стомлювала.

— Добре, — сказав він, зволожуючи цукряні пухлі уста, — що хоч не всі схизматики потратили розум: ось візьміть Огінського, Березовського або Четвертинського чи Кисіля…

Брат Домінік сердечно засміявся:

— Про Кисіля не говоріть, ваша княжа мосте, ця бестія метеляє хвостом. І нашим, і вашим служить. Кажуть, що йому ребелізанти офірують Руське князівство, чи пак подільське… Має він і секретні наради, й шпигунів засилає, й оружжям clam спомагає козаків… Ні, того Кисіля на першій груші повісити б — спом’янете мене…

— А Святополк Четвертинський теж добре глядить, — сказав Корсак, відірвавшись від томика французьких поезій, що його привіз князь Домінік, — вже є певна відомість, що його дочка, княжна Петронелля утекла з дому, передалась до гільтяйства… Видно, добрий дух панував у тому домі…