День гніву - Страница 85

Єремія кивнув лисавою головою.

— Ця нитка йде від учителя зрадника Хмельницького, — промовив він, — від патера Генцеля Мокрського, бунтівника в єзуїтській шаті… А брат Домінік добре говорив сьогодні…

22

— Harlotry, goddam!.. Хто з себе удає ягнятко, того вовк пожре… Чи не так, принципали? Коли так, того хоче його мость наш Богдан-Зіновій, а найбільше того прагнуть його панята, нехай воловодяться з комісарами, goddam!.. Вони вже його вирихтують, хоч і він, кажуть, хитрий, не битий в тім’ячко… А я зайняв від Райгорода по Бершадь та по Кальник, і тільки тоді й спочину, коли мій тисавий у Віслі нап’ється водиці… А всіх цих із прерогативами та з преіміненціями, сучу їх мати сатана любив, на яворах повішу… Devil, goddam!.. Вони моїм от попам очі свердлять, сіркою груди випалюють, розпинають, мотають жили, а я тим повійством гидую… Dirty, goddam!.. Не був я різником, ані різницьким підручним, то козолупом і свинарем не буду, нехай уже тим Вишневецький, його пресобача милість, утішається… На гілляку або під меч — і капут, чи не так, принципали?..

І вовкуватий, коренастий, ішов Максим Перебийніс по сходах Нараївського замочку, правицею притримуючи ліву, прострелену, руку. Кривився від болю й ще сіріший тоді ставав, шишак згубився йому в полі й чуб, уже злегка сивіючий, впав на високе, напрочуд ясне чоло, ще зовсім не зоране зморшками. Озирався на отамання, що ступало за ним: праворуч ішов тонкий полковник Кошка із коротким вусом, увесь час усміхнений, осавул Дик, в малиновій делії, низькочолий і неповоротливий, таки справдішній дик, красень Габач, обвішаний дорогою витворною зброєю, довгий Сем Гошовець, що то видумав кочі з самопалами навздогін панам, шляхтичі Хвесько Халецький і Красносельський, що відрікались свого шляхетства, купались у дьогті й топтали нобілітації, тисяцький Бреус-другий, запорожець-велет і інші за ними, з почоту, зі служби. Ішла й Перебийносова любка, шляхтянка Гальшка, взята в Хмельнику. Різалась ножем і дряпалась, але вговтавшись, забула й віру, й родину, й дітей, і так узятих на списи, й, ходячи в брокатах і золоті, як псиця, лащилась до реґіментаря. А він до них — любок воєнного часу — не принаджувався, швидко його нудили, й цій, всі знали, один кінець — наложить на себе руки. Осяюваний в сутінку лучинами, що їх несли чвалаї-шкоти ще зо старого Чорнолевового полку, пошрамлені й щербаті, Перебийніс переступав трупи забитих шляхеток (замочок здано тільки в полуднє), йшов через кімнати. Там ще стояв пороховий дим, ще в калюжах крові, уткнувшись лицем в коверці, горілиць поперек ліжок, на столах лежали люди залоги. Бризками розсипався хрусталь посуду; котрий з молодців був босий, сичав, поранивши стопу об тонке скло венеційських ваз, хлоп’ята обдирали шаблями гобелени й парчу та обмотували грішне тіло, інші знизу тягнули сулії й барила.

Математикус і медикус, німчура Віллібальд Кролль, що завжди трясся, як у лихоманці, так боявся Перебийносового скрипучого голосу, заходився коло свого інструменту.

У бібліотеці, куди вранці залетіло ядро з шарпантини й першими вскочили Габачеві хлоп’ята, штурмуючи, Перебийніс спинився. Йому підсунули крісло, він простяг руку по книгу, одну, другу — вони розлетілись, як підбиті птиці, сяючи красними заставками; обдивився мальовила в золочених рамах, кахльову піч, де вже палило полум’я. Враз ця тиха мислільня сповнилась гудом важко озброєних людей.

— Вчений пан, — крикнув крогульчо генерал черні, шарпаючи лице кривим посміхом, тільки для себе, — холопами-бидлом лани орав, в саме серце йому вила!.. Холоп на його науку зі шкури ліз. Людолупи, goddam!.. Тому панству скоро кінець по всьому світі. Не до Вісли дійдемо, а за Віслу, подуванимо дувана й над Рейном, чи не так, Габаче? Що тут на Подніпров’ї блиснуло, там, goddam, бухне пломенем… На сто міст, на тисячу замків зареве, про це призволу пана Хмельницького не спитаємо… Чи не так, Кошко?..

Здавив біль, коли розщібували наручні, скидали кольчугу. Гальшка-шляхтянка, виблідла, зі зливою золотого волосся, неуложеного, буйного, припала до його колін. Тихо поскимлювала, терлась лицем об запилений чобіт. А він сидів у сорочці, поплямленій кров’ю, колючі його очі тихесенько ясніли. Стерниста борідка припала пилом, як згаром, ще драпіжнішим, схожим на чорного злющого орла, видавався він із своїм глибоким шрамом через усе лице, від лівого ока, через ніс аж до виступаючої щелепи. Бліде чоло світилось.

— Шило-мотовило, — тонко писнув красень Габач, — попід небом ходило, з панами розмовляло, з князями говорило…

— Тую загадку знаємо, Габаче, — прогудів Сем Гошовець.

— То він не на загад, а на приклад, — погладив підборіддя полковник Кошка і блимнув єдиним оком, — наше — роксоланське шило — блискавиця, як реґіментар сказав: тисячу замків, сто міст засвітить, а з княжатами й панами як заговорить, то, брате мій, й не почухаються — просто чортові в пельку…

— Чорта боюсь, — зморщився Перебийніс і зайшовся димом (він пив табаку) з люлечки, споглядав, як Віллібальд вовтузиться біля його рамені, а Гальшка дивилась йому в очі, — в цій війні чорт не бідний, як казали, хоч ми в Швабії його виганяли з біснуватих ланцюгами… Goddam… Єзуїти пишуть, що я чортові продався, як і Хмель. Про Хмеля не знаю, може, й чарований він, того не скаже… Він нікому нічого не скаже… А мені один авгсбуржець продав безоар — знадіб’я проти пострілу, уколу й розтину…

— Пассавські цидули кращі, генерале, — сказав украдливо Халецький, — ми як були в Семигороді з Лісовським, то знахарі з Пассау мені продали: Євангеліє від св. Йоана, переписане на тонкому папірці, підложене під покрівець на олтарі, після прочитання трьох мес звинути в кульку, встромити в оріх, залити іспанським воском, оправити в золото й носити — не візьме тебе жодна куля…