День гніву - Страница 21

І тоді, нехтуючи комедією, яка все ще йшла, Мрозовицький повагом пішов з бляхарського подвір’я.

Він не бачив, а під вільготним склепінням брами стояв чернець, ченчик у новіціяті о[рдену] о[тців] єзуїтів. Той упер в нього погляд розжеврених очей, як у лихоманці. В того ченчика обличчя перекосилось. Тільки княжна Петронелля завважила його й відвернулась: це ж був молодий князь Юрій Збаразький, що ще осінню плакав перед нею, благаючи про любов, але, коли збагнув, що не може йому бути взаємною, пішов у монастир. Може, і могла б себе присилувати до цього хоробливого замріяного юнака, бо Збаразькі — фамілія лицарська і славна… Був перевертнем, що відкинувся від батьківської віри, як усі змінники, нехтував своєю ж нацією, топтав усю Русь, клявся її нищити. Невже й у службі когорти ще не забув її? Промайнули його розпалені очі в глибоких яминах, може, й недобрий посміх, неспокійний посміх: здригнулась — чи міг він знати її таїну, її гріх?..

А ченчик, згаснувши, придивлявся комедії.

Рославець пильно стежив за медіоланцем. Цей умів неабиякі штуки. Одному кирпатому парубкові, що тримав у пригорщі мускати, він на очах у всіх замінив їх кінськими кізяками. Парубійко, збентежений, збагрянів й кинув кізяками в комедіанта, але замість кізяків на килимок посипались знов мускати.

— Лицедійники, скурчі бики, — кричав парубійко, — вас кіллям гнати зі Львова, шальвіри кляті, брехунці, заведії!..

Але юрба була за лицедійниками, й парубійко, пошитий в дурні, роз’юшений, взятий усіма на сміх, люто поглядаючи, вибрався з подвір я.

Магніфікус, величаючи себе доктором, розгорнув прапорця, на якому з одного боку був вимальований св. Павло з мечем, а з другого — кубло змій; невісти заверещали, змії були намальовані справді, як живі. Магніфікус, хитрюща личина з вузенькими оченятами й слив’яним носом, розповідав про укушення гадами апостола Павла на острові Мальті, витягнув із скриньочок засушеного здохлого василіска й випханого крокодила з Єгипту, а тоді почав вихвалювати теріяк, пречародійне лікарство проти отрути та й проти всякої недуги, що ним користувались ще римські кесарі.

Рославцеві надокучила до решти комедія, до того Римша, який давно перебіг в другий кінець подвір’я, махав йому ручищею.

— Мені не хотілось, — сказав Рославець, — але за шахрайство теріяком вашого Магніфікуса можна було б всадити до Бригіток…

— Кожний хоче жити, магістре, Магніфікус ще непоганий парубійко, але іспанець-шальвіра набере від мене поза вуха.

— В чому річ, Римшо?..

Римша таємничо мовчав. Вони продерлися через юрбу гапіїв, пересікли Бляхарську вулицю, теж сповнену гапіями, й подались на Вали, під арсенал через ставропігійське подвір’я. Щойно в городці, коло Волоської церкви, Римша, обперши ногу об підмурівок, почав говорити.

— Іспанець, якого ви бачили, магістре, це не іспанець, а звичайний собі скартабелат, фінтик і сацюга з Судомира. Пристав до комедії ще в Реґенсбурзі й з того часу тягнеться за смородливими. В колодках не раз сидів, а драла дає з кожного міста, бо гунцвот не гребує нічим разом зі своєю кумпанією, що давно повинна висіти.

— З писка йому недобре гладить.

— Заведій і песя душа…

— А який інтерес вашець мав з ним?

Римша відвернув гирло вбік.

— Торгував він у мене один перстенець і не купив, гунцвот. А тепер пропонує, песький брат, coniurationem. З Реґенсбурга знає він одного тут шляхетку, баніта, якого чекає вежа, а то й плаха, за actio criminalis чи не за crimen laesae Maiestatis. Цей шляхетка живе тут, у Львові, й іспанець, песький син, хоче його показати лапайдухам, тоді дістане своє…

— А ти ж нащо йому?

— А на те, що коли б цей другий перед трибуналом запирався, то я присягу прийняв би, що й я його в Реґенсбурзі бачив і про його темну справу знаю.

— Що ж ти порішив, майстре Римшо?

Рославець пронизливо глядів на гунцвота. А той скривив лукаво личину, як до плачу.

— Присяйбі, магістре, що не був я ніколи капусем і не буду, так мені допоможи, Боже й Свята Трійце. Скурчого бика хотів я спрати ін фігурам, але із-за тумульту не підняв рук. Але з плюгавцем умовився коло кафедри…

— Пся кров, — крикнув магістр і Римша аж сахнувся, магістр зблід і стиснув кулаки, — як вашець щось подібного метикуєш, то, вилупку, мокрого місця на твойому безталанному смердючому тілі не зіставлю… Як зветься цей шляхетка-баніт?

— Мрозовицький, ваша мосте, Станіслав Мрозовицький.

Рославець відступив й закліпав очима.

— Мрозовицький, кажеш?

— Так, магістре, він тут і пристановище має, біля св. П’ятниці. Але й ви його знаєте?..

Рославець заступив йому дорогу. Він зблід зовсім і голова його заходила на тонких в’язах.

— Як ти, збую проклятий, як ти, гунцвоте, допустиш, щоб з цієї голови спала хоч волосиночка, то знай, чорте…

Губа йому затряслась. Римша знизав плечима. Але при всій нахабності не наважився нічого відректи й спостерігав магістрове пересердя зукоса.

— Ідемо, я знаю, де тепер застати мені мості Мрозовицького.

Римша проволікав, хотів утекти, але Рославець його наглив, до того взяв за карчило, за лихий комір.

Вдовж Валів вони швидко пішли в напрямку личаківської Глинянщини — до Бернардинів.

10

Барабаш, підв’язуючи шаровари, біг. Спросоння не знав, у чому річ. «Ілляшенко, гемон, не дав похмелитись… Королівські комісари, мабуть, приїхали… Литаври, чому литаври?.. Тільки розпустити їх. Чи варти хоч пильнують? Нестеренка треба, панцерного товариша…»

Бігли серед темені, на вогні, до паланки Кричевського.