День гніву - Страница 22

Ті, що спали в байдаках, виплигували на берег, грузли в суглинку, з-під ніг зірвався чорний птах, подався до вогнів.

«Нестеменно комісари, тільки комісари, прости Боже. Йти на Хмеля. Чортів син, задав, прости Боже, гарту. Сиділи б у Чигирині. Песький син так і лукавив, ще тоді…»

Натовп. Барабаш вдарив кулаком якомусь у плечі, плазом шаблі другого загорнув. Дорогу, дорогу старшому.

— Старших вже в нас нема, гей, вже по старших!..

— Під воду їх, під воду!..

— Рачте пішки тепер, панські гайдуки…

— Давай Олеська!

— Давай Ілляша!

— Де він, песький син, сховався?..

Барабаш страшно замахнувся на котрогось, на руці затемніла кров.

— Барабаш б’ється!..

Дебелий голос (присвітив ліхтарнею, Півторакожуха, велет такий тільки один):

— Під воду Барабаша!

— Хмель старший у нас… (другий — низький, у білому жупані).

— Хмель нам принципал…

Барабаш схопив низького за горло. Остовпів сам, хміль пропав, але кругом усе валило й перло — збройно, бо у відсвіті горіли мушкетні дула.

— Який Хмель, ти, скурчий бику, який Хмель?..

— В обозі Хмель!

Рикнув хтось іззаду й вистрілив на віват.

— До Хмеля, товариство! Чорна рада!..

— Та ти брешеш, гунцво…

Барабаш замахнувся рукояттю шаблі на цього другого; обличчя його розглядів, то був літній уже козак, зі зморшками на запалих щоках, з чорною плямою від пороху на півлиця, але заточився, заточився — під ребром, з лівого боку, у нього страшно залоскотало, потепліло й очі зайшли, зайшли мрякою — бердиш, подумав, але враз за вухом свиснуло, ще раз — різкіше, він підняв руки, хотів захиститися, упав, а шаблі сікли його, безжально сікли його шаблі.

Тоді вже без удержу бризнула кров і там, на другому, — короткого Олеська підняли на списи, а Ілляш біг, утікав, цей грізної сили чоловік утікав у самій сорочці й шароварах, загнався в очерет, заплутався, впав, і ті, що надбігли, кололи його велике довге тіло, кололи списами і бердишами, як кабана.

На возі стояв Ґанджа, панцерний товариш з чорним вусиком над пухкою губою. Відблиск лучин грав на сережці в лівому вухові й на хрестикові, він теж накинув тільки бурку зверх сорочки, пив учора зі старшиною.

— Під воду їх, братчики, під воду, рибам на снідання!..

І юрба бігла наосліп, як хмара нетлів на вогонь, грозила мушкетами, вимахувала шаблями, роздирала на шкамаття скривавлене м’ясо Гайдученка, Олеська, Ілляшенка.

— Потоцькому гостинець за те, що людей дере зо шкури!..

— І Потоцького вигарбуєм!..

— Бий їх, хлоп’ята!..

— Бий їх усіх, панських підлизників!..

— Бий Барабашевих, песіх синів!..

— Під воду їх, хай поп’ють трішки!..

— Пити барзо люблять!..

І над водою таки справді топили. Тягнули з байдаків, а люди впирались, хватались шалено пальцями за борти, поки їм не відсікали їх шаблями, молились, але роз’юшені, шпурляли їх козаки в чорний глиб. Берегом глухо віддавалась луна реготу.

— Німці йдуть, — торкнув Кричевський Хмельницького. Вони сиділи, мов уриті, на конях, німовно, не озиваючись до себе.

— Німці йдуть, палять з самопалів…

Хмельницький стрепенувся.

Гадюкам Барабашеві, Ілляшеві, Олеськові так і треба було, тільки під воду їх, і що не він це робив, не своїми руками — так краще, до гадини не доторкнувся б. Але міри козацька галайстра не мала. Цей рик і це пересердя, це гуляння тільки на той час, потім здавить їх, хамів. Кричевський один міг його збагнути, але й Кричевський мовчав.

— Чиї німці?..

Він зовсім забув про затяжців.

— Гартгаймові і Ґрумбахові, шість компаній…

Хмельницький повернув аргамака.

— Ґанджо, — крикнув тонко Кричевський, — шикуй на відсіч швабам, шикуй їх, гільтяїв, хай тепер покажуть…

Ґрумбахові рейтари виросли з темені стіною. Передні з коліна били з мушкетів, вогонь освітив їхні вусаті хмурі обличчя в залізних шоломах. Друга лава набивала нові ладунки.

Хмельницький виїхав під кулі.

— Feuer! — кричав Гартгайм, пильнуючи лави. — Проклятії лярони, спечем вам гузна.

— Німця хоч живим ріж, — виринув з темені Кричевський праворуч Хмельницького, — буде стояти. Гартгайма знаю… Обрісте, — крикнув він по-німецьки, приклавши долоні до рота, так само пискливо, як недавно гукав до Ґанджі, — і камрате артгайме, вас Хмельницький бере у затяг…

— Feuer, fils du putain!.. Feuer…

— Скажи їм, реґіментарю, що матимуть по дванадцять талярів від мужа, — посміхнувся Хмельницький.

Кричевський крикнув ще раз у темінь, але Гартгайм вилаявся ще лютіше.

— Ґанджа їх краще намовить, — сказав Богдан і махнув рукою до штурму. Реєстрові вже й так бігли купою, котили вози і палили з-за них із мушкетів.

— Габданку, — показав Кричевський на ліве крило, — ти бачиш, що там за веремія?..

Крило компаній розірвалось і мушкети палили.

— Віват Хмельницький! Віват капо!..

Вільгельмус фон Франкгайм вів свою компанію. Рапіра, як вогненна змія, пружилась у його руці. Файстле підбігала за рейтарами, видзвонювала дукачами на шиї.

— Віват Хмельницький!

Обняла двох рейтарів і йшла за ними в першому ряді.

— Ти, faquin, довго ще будеш за панів наставляти лоба, Гартгайме-обрісте?..

— В саме серце їм залізо!..

— В підле серце, в черево гадам!..

Рейтари, стримуючи натиск Ґанджі, упали духом — Франкгайм вів свою компанію до Хмельницького. А власне в темені, в заколоті, чорт знав, до кого вона йшла. Ландскнехти знали лиш сікти й палити, про інше не питали. Перекушували патрон і смалили. З Гартгаймом йшли, бо йшли з ним через всі краї Європи.