День гніву - Страница 20

— Незавидна це доля бути конфідентом чийогось кохання, — гадав магістр Рославець, але розумів своє призначення, долю безталанного бакалавра — бути тільки повірником чужої таємниці.

Таїна, таїна, гріх… Рославець був кур’єром коханців, вечір наставав — і вечір, і ніч не були його: він сповняв своє й відходив, де й як вони бачились — не міг та й не хотів знати. Може, на світанні, коли знітились соловії в садах, коли тільки починала дзвеніти роса на тихому листі, падала підкошена воля княжни й зі срібної сітки визволена коса розсипалась зеленавим дощем по атласній подушці? Може, як розцвітання кармазинових георгін була ця коротка ніч краденого шепоту жаги? Може, тільки перший промінь, як лезо, спадаючи крізь розхилену тремку завісу, знічев’я нагадував про гріх, а про це хіба шепотіла весняна ніч соловіїв?..

— Може, й гріх, — шепотіла, закривши очі, панна, — може, проклянуть мене ченці, матері, батьки, брати, але для мене це не гріх, для мене, що з вогню, як і він — цей сновида кароокий, усміхнений справді, уста цілувавши.

— Я не зовсім твій, панно, — говорив, — бо коли б я був тільки собою, нічого було б нам таїтись…

— Чий же ти, так чий же ти, лукавче? Чи від моря, чи від степу вихор, чи змовник ти страшний, чи злочинець, що мусить таїти своє ім’я, чи князь, що розгубив по світі свій талан?.. Хто ти, скажи мені, мості Станіславе?..

Але не питалась його, бо шепіт гасив устами, й хіба, коли б і сказав їй, стала б іншою? Тільки в його карих очах тремтіли тривожні заграви, темні неба горіли, о, не цих, не цих посполитих сторін.

— Таке раювання мені з тобою, панно, — сказав, — як любий сон. Але ти не знаєш, хто я достоту, чому я прибився сюди, звідки?

— А нащо мені знати?

— Може, піду я від тебе й ніколи не зможу повернутись.

— Коли стихнуть соловії, може…

— Ні, соловії, коли в серці співають, не тихнуть ніколи, але є інші речі…

— Коли такі ж праві й великі, як любов, тоді змирюсь і навіть не зітхну…

— Праві це й великі речі, а колись будеш про них знати. Колись, може, й незабаром…

Вийшло з тіні її обличчя, різьблене срібним місяцем, як русалчине, з промінистими прозорими очима, з крицевими устами.

— Може, й багато кохав я красних панянок — по цілому світу того квіту. Але тільки тепер я збагнув, що світ є один, це вітчизняний квіт — може, в степу, де серпій і катран-трава, багрянолисті, криваві, може, над Дніпровою сагою, де хистка лелія, може, в саду на київській кручі, де медунка й дика троянда, де калина, але квіт цей один…

І втиснув їй у руку невеличкий дерев’яний хрестик. І так страшно зашепотів, аж затремтіла:

— Прийде час великої хуртовини. Тільки брати пізнаватимуть себе серед гніву. Брати й сестри. Хто не буде з ними, нехай не ремствує й не лементує — знесе його хвиля. Невблаганна вона. Тільки вірні пройдуть ціло. А цей хрест із простого дерева, не позлотистий, не сріблений, бо брати й сестри не з-під знатних гербів, княжно, а простої душі й простого роду.

— Ти якийсь день терпіння пророкуєш, асане?..

— Може, й терпіння. Але перше — день гніву…

* * *

Княжна підвела очі. Її торкнула за рукав панна Оленочка: «Що з тобою, княжно?» Ця строга панна зважала на людей. Може, й вона могла б причинно марити, як і княжна, адже ж не сходив їй з думки той невідомий, той один, благовидий, з русявим вусом, що його бачила тричі в кафедрі й у бернардинів, той, що брав з нею святу воду, але ні, не треба, не треба…

— Мості пане Януше, чи не доволі цієї комедії? Мабуть, пора нам на обідню?..

Пан Януш Корсак простягнув їй долоню, а вона поклала на неї два пальці. Узявши сукню, що тяглась за нею, на подив міщанкам, ішла по коберцю до кочі. Гайдуки відсаджували народ.

— У, панське ребесо, — шемріли шекелетки й реміснича челядь, — туком нашим ситі, аж пучнявіють…

— Хмеля нема на них, на княжат із панятами.

— Хлопської кари нема на них, тиранів…

Пан Корсак блиснув наручнями, відгорнув рукави кунтуша, ніс бутно шляхетську голову, не чув шемріння. Він марив про те, як би показатись перед панною Оленкою не тут, у дозвіллі, а в диких полях, потоптавши хамського гада конем, на аркан узявши ребелізанта-козака. «А той шляхетка так і не прийшов, — подумав, — мабуть, прочув про мою карабелю й не показується».

— Дозволь, мості ротмістре, — спинив його чийсь насмішкуватий голос. Ротмістр обернувся. Під ґанком стояв (тільки-що ввійшов у подвір’я) шляхтич, в скромній запиленій делії, на голову вищий від нього, зо смаглявим усміхненим видом.

Ротмістр скипів. Він не бачив, що княжна Петронелля спломеніла, як шарлат, сидячи вже в кочі, але панна Оленка, щоб вона собі погадала на таке зухвальство? І Корсак з вашеця трактував цього шляхетку. «А я в заступстві мості замісника луцького, пана Виговського, мойого друга, що тобі мав дати сатисфакцію вчора. Від’їхавши несподівано, не міг, а що ти, вашмосте, тепер у товаристві, то прошу на завтра, після обідні, в єзуїтський сад…»

Ця гладка мова збила ротмістра з пантелику, знать, шляхетка не був зовсім простого автораменту. «А хто ти єси, вашець, щоб я знав?» — «Звусь Мрозовицький, мості ротмістре». — «Не Юрій, королівський секретар?» — «Ні, це інші Мрозовицькі, — посміхнувся, — я гербу Налуч, а ті — Сас». — «Так до завтра, мості Мрозовицький-Налуч, — сказав Корсак, — бо й мені спішиться, може, завтра вирушу з корогвою в поле»…

Тільки тремтом вій зрадила себе княжна Четвертинська, від’їжджаючи. Мрозовицький зняв шапку, чорний кучер — як же знала його шовковість! — розмаявся.