День гніву - Страница 145

145

Епоха революції та громадянської війни дала Ю. Косачу багату канву для прозових творів, розкішні галереї типажу та безліч нових і глибоких психологічних конфліктів. Завдяки його талантові, сміливості вислову, завдяки його, мов вістря рапіри, загостреному відчуттю епохи, Ю. Косач знаходив постаті минулого в їх справжній величі. Історична романістика, на думку митця, що доведена «до безглуздя, до гротеску», цілковито дискредитувала себе ще в другій половині XIX сторіччя, критично зменшивши зацікавлення читацької аудиторії до свого жанру. Однак у Західній Європі в першій половині XX століття Ю. Косач спостерігав небувале зростання інтересу до історичного «роману, драми й фільму»: «Романізовані життєписи не сходять з книгарських вітрин, історичні розвідки, студії й мемуари побачите в руках зовсім не істориків». Причина, на думку письменника, полягала в тому, що європейське історичне письменство модернізувалося відповідно до вимог часу й потреб сучасного читача, породивши нові жанри — романізовані біографії, і нові види — історичні фільми.

Таку відмінність в естетичному розвитку митець пояснював тим, що в Західній Європі література, естетика, інтелектуальне життя розвивалися вільно, побудувавши «ідеалістичний світогляд», у якому історія перетворюється на «національну містику», натомість у Радянському Союзі з його пролетарським космополітизмом домінував матеріалізм, а на естетику потужно впливали ідеологічні теорії. Державницькі доктрини західно-європейських країн здебільшого концентрувалися навколо ідеї нації, яка визначалася, перш за все, усвідомленням себе «як певної метафізичної спільноти» — багато в чому завдяки «культу минулого», тобто історичним знанням. Для України питання актуалізації історичного минулого в художній прозі, на думку Ю. Косача, стояло дуже гостро, особливо у світлі недавніх подій втрати незалежності й національного обличчя. Він вказував на заслуги попереднього покоління історичних романістів — П. Куліша, М. Костомарова, О. Стороженка, Д. Мордовцева, М. Старицького, Г. Хоткевича, І. Франка, але зараховував їх до віджилої традиції XIX століття. Єдиним «сучасним» письменником історичного жанру — зі старшої генерації, по-справжньому модерним — був для Юрія Косача, як і для Лесі Українки, Орест Левицький, «значно ближчий нам, ніж попередній добі». У Левицькому його підкуповувала наукова достовірність, обґрунтованість викладу, логічний розвиток історичного сюжету, наявність чітко продуманої історіософської концепції, тобто те, що Косач намагався втілювати сам у своїх історичних романах. Естетичне світобачення письменника можна прирівняти до «типово барокового творчого методу», який Юрій Шерех приписував самому Косачеві.

Історичні твори Ю. Косача представляли нову модерністську систему художнього мислення, в якій головною, визначальною засадою стала сповідальність, особистісне, індивідуальне сприйняття митцем своїх зв'язків із сучасністю.

У 1943 році виходить його роман «Рубікон Хмельницького» про події напередодні війни 1648 року — це, по суті, продовження втраченого роману «Затяг під Дюнкерк». У березні того ж року на сцені львівського театру відбулася прем'єра історичної драми Юрія Косача «Облога», яка мала шалений успіх і виставлялась у переповнених залах сорок сім разів. Письменник зумів створити величний образ молодого, бувалого в світі, і, зокрема, в Італії, гетьманича Тимоша Хмельницького — найулюбленішого сина Богдана Хмельницького і майбутнього наступника, окриленого великою любов'ю до свого народу і готового за його свободу боротися до останнього подиху («На сторіччя раз / Народ підводиться, святу хапає зброю, / Мов вал морський, клекоче гнів його, / Немов вулкан, спалахує рішучість / Його вождів. Додолу, геть ярмо!.. / Загарбникам, гнобителям, тиранам — Відважні леґії жбурляють гордий виклик, / І вже гримить залізна ріка / Народного повстання…»).

Тиміш Хмельницький виступив ватажком народних мас, які піднялися на національно-визвольну боротьбу проти гнобителів, щоб відвоювати собі волю та щасливе життя («Із окатою / Йдуть месники до зір — до перемог, / І там рубіж тій повідді вогненний, / Де ворог смерть вихаркує свою…»). Адже, за словами Дмитра Дорошенка, «козаччина є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості, коли виявились яскраво найліпші ясні й найгірші темні боки української вдачі. В козаччині, — як підкреслив учений, — український народ виділив з-поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію…»

Романтична поема, яку Ю. Косач написав у необароковому стилі, утверджує ідею патріотизму, що пробуджує особистість до індивідуалістичної волі для боротьби заради України європейської орієнтації на передчутті нового імпульсу націотворення. Бароковість стилю Ю. Шерех виділяє як визначальну рису Косачевого трагізму, що дає підставу вважати таке композиційно-стилістичне втілення унікальним явищем у тогочасній українській літературі. Для Ю. Косача ж це відкривало можливість поглянути на Україну збоку, з дистанції, але водночас і зсередини. У зв'язку з цим, Ю. Шерех наголошував на своєрідному європеїзмі Ю. Косача, ставлячи його в одну шеренгу поруч із І. Багряним, В. Домонтовичем і А. Костецьким, письменниками так званої європейської орієнтації. Риси героїчної драми, народжуваної в обставинах війни, Ю. Косач розглядав в європейському контексті: «В заграві величезної війни родився новий стиль мистецтва Європи. Нехай же наша земля викує стиль української драми чіткий, як дзенькіт сталі, суворий, як тверда доба битв і побоєвищ, ясний, як майбутність, до якої йдемо — непоборна і вічна нація». Майстром орнаментально-барокового стилю називав Юрія Косача і Володимир Державин. Він писав: «В основному Ю. Косач залишається тут тим, що й в «Рубіконі Хмельницького» (1943), віртуозом ліричної, патетичної, декламаційної дикції, майстром пишної й простої синтактичної природи, ритмічно гармонізованої численними повторами та переліками, прикрашеної врочистими барвами барокової образности…»

145