День гніву - Страница 146

146

Ю. Косач у своїх естетичних переконаннях був типовим модерністом і «європеїстом», але водночас він був далеким від авангардистських претензій, для нього не було прийнятним ігнорування традиції. Навпаки — його європеїзм ґрунтувався саме на питомій літературній традиції.

Період МУРу був насправді дуже плідним у його творчості і, поза сумнівом, найбільш вдалим у мистецькому плані. У цей час письменник не полишає історичної прози — виходить його двотомний роман (хоча, за визначенням Ю. Косача, це повість) «День гніву» (продовження «Рубікону Хмельницького»), якому Ю. Шевельов (Шерех) відвів найвидатніше місце серед історичних творів.

Як і в історичній прозі В. Домонтовича, у центрі цих творів, вважав критик, стоїть не історична тематика, а «проблеми людини і її взаємозв'язку з масою й добою». «На тлі змалювання епохи й діячів епохи Богдана Хмельницького з самим гетьманом на чолі, в докладному описі окремих перипетій козацького повстання знову ж таки як головне й центральне вирисовується людяне: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української держави. По-новому показано патос повстання Богдана Хмельницького. Це не становий патос, хоч клясові інтереси грають тут свою ролю, як і в усякому історичному русі взагалі; це не картонне цезаріянство, певну данину якому сам Косач віддав у своєму попередньому романі з доби Хмельниччини — „Рубікон Хмельницького“. Ні, це насамперед патос людяності, звеличення української людини, до якої б кляси й суспільного прошарку вона не належала. Причому людину цю береться не ідеалізовано, а в повноті її проявів, у її безперервному становленні».

У зв'язку з «Днем гніву» і взагалі повоєнною творчістю Ю. Косача, Ю. Шерех відзначав позитивне явище «дезорнаменталізації» прози: орнаментальність і бароковий стиль письменника «мужніє», набуває прозової кондиції, стає економнішим і сугестивнішим — це особливо помітно, якщо порівняти твір воєнного періоду («Рубікон Хмельницького») й повоєнний — «День гніву». Крім лапідарності стилю, уваги до слова й ощадливості вислову, як помітив Шерех, автор часто вдавався до внутрішнього монологу та кіномистецької техніки. Особливо доцільними нові «технічні» здобутки Ю. Косача виявилися в «Дні гніву»: «Засоби кінових „напливів“, швидкого переміщення плянів і монтажу їх, перескоків дії, ефектів профекторного, так би мовити, освітлення, яке дає змогу динамічно вихоплювати то одну, то другу частину цілости, створюючи враження швидкого руху, — дозволяють говорити про те, що в той час, як одні письменники шукають динамізації нашої прози в засобах розбудови напруженого сюжету, інші хочуть прийти до подібних наслідків зміною методи насвітлювання фактів і подій».

Ю. Косач витворив новий погляд на історичність, основою якого було успішне поєднання глибокої філософської думки, основаної на всебічному науковому дослідженні історичних подій минулого, з відчутим духом доби і мистецьким його втіленням. Притаманне письменнику модерне розуміння історичності ґрунтувалося на глибинній зацікавленості історизмом як полем мистецького діяння. Як історичний повістяр, Ю. Косач остаточно сформувався в сорокових роках. І, як справедливо зауважував Роман Федорів, його повісті «Рубікон Хмельницького», «День гніву» і «Сонце в Чигирині» засвідчили, що в «українську історичну романістику прийшов письменник, ім'я якого може зробити честь будь-якій літературі».

Критика далеко не завжди була прихильною до творчості Ю. Косача, зокрема до його історичних повістей. Зазвичай вона не могла осягнути нової якості Косачевого історизму. Повість «Рубікон Хмельницького», за незначними винятками (Ю. Крохмалюк «В добі кованих панцерів і мережаного коміра»; Ю. Шевельов (псевдонім Гр. Шевчук) «Поезія піднесених шабель»; В. Кархут «Ще про „Рубікон“ Юрія Косача»), не мала схвальних відгуків. Косача звинувачували в політичному анахронізмі й «інтуїційному історизмі», в нехтуванні сюжетом і пошуках оригінальності за всяку ціну. У статтях Л. Гранички (псевдонім літературознавця Луки Луціва) «Косачева повість про Хмельницького» (Краківські вісті, ч. 137 (875)), «Ще про Косачів „Рубікон Хмельницького“» (Краківські вісті, ч. 153 (891) основним закидом Косачеві було те, що він звертався до маловідомих подій 1646 року, який, як він говорив, є «глухим в нашій історіографії», і показував Б. Хмельницького як українського Цезаря вже в Данциґу в 1646 році. Критик називав це історичним анахронізмом і основною мистецькою помилкою автора, що вбивало у читача можливість мистецького сприймання повісті про перетворення Хмельницького на героя-вождя в данциґському готелі. Граничку в Косачевій повісті найбільше обурювало те, що (за логікою Косачевого твору) в грудні 1646 року з Хмельницького «народився Цезар степу», що він вже тоді думав про «легіони своєї імперії», що він «Богом даний» на те, щоб «силу стихії спрямувати в русло вічності», хоча, продовжував критик, обізнаний читач знає з історії, що Хмельницький аж після величавого в'їзду до Києва восени 1648 року «зрозумів, що його справа далеко вийшла поза межі звичайного козацького повстання». Критик стверджував: «Якби була правда на боці автора, а не істориків, то значить, якби Хмельницький вже в 1646 році мав ясну думку про свою ролю в історії, так як Цезар, коли переходив Рубікон, то тоді, напевно, інакше була б виглядала пізніша історія України. Та історики не узнають жадних „якби“, а автори історичних повістей можуть послуговуватися інтуїцією при видумуванні сюжету та при відтворюванні доби, але не сміють при помочі інтуїції видумувати історичні факти».

146