День гніву - Страница 143

К оглавлению

143

Крім цього, почуваюсь до вдячності всім тим, які безпосередньо дбали про появу цієї книги, зокрема Управі Видавничої Спілки «Українське Слово».

Дружньою подякою зобов’язаний я всім приятелям цієї книги, що творилась серед дуже несприятливих обставин еміграції, — передусім родині п. проф. Г. Петриченка, поетові Василеві Барці, мистцеві Мирославу Григорієву.

Головною темою «Дня гніву» є стихійний, всенародний, революційний зрив української нації й ступневе формування політичного світогляду Б. Хмельницького та нашої провідної верстви на початках повстання.

Остаточне закріплення того світогляду, висвітлення особистості й діяльності Великого Гетьмана та когорти його найближчих співробітників — це тема «Хмельничан». Осередньою постаттю «Сейму в Чигирині», що хронологічно обіймає 1655—1657 pp., є Юрій Немирич, а провідною ідеєю — призначення України у всесвіті. Втрачений роман «Дюнкерк» (друк. в паризькому «Українському Слові», 1935), повість «Рубікон Хмельницького» (1943), хоч стилістично відокремлені, деякою мірою становлять пролог до циклу «Цезаря Степів».


Юрій Косач

Ростислав Радишевський
Богдан Хмельницький — Цезар степів у ідейно-художньому вимірі Ю. Косача

Двадцяте століття незрідка означують епітетом «трагічне». Саме таким воно було для української історії, культури, літератури. Здається, що репресії чи вигнання торкнулися майже кожної творчої української родини з їхніми втратами у війнах, голодоморах чи таборах. Ми й досі продовжуємо повертати імена українських культурних діячів, репресованих у часи радянського терору — фізично або морально, змушених замовкнути, як Тичина, чи тікати в чужі краї, як Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Юрій Клен, Іван Багряний, Василь Барка. До їхньої когорти належить і один із найуніверсальніших і найталановитіших українських письменників — Юрій Косач.

Життєва доля Ю. Косача склалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Усю творчу снагу він прагнув передати через свої твори, над якими працював, намагався виповісти в них думи свої й почуття до останку. Письменник добре усвідомлював, що, крім середовища, в якому людина живе і формується, дуже багато важить в її житті й духовна спадщина народу, його пам'ять, традиція. Ю. Косач увійшов у нашу літературу разом із тим поколінням, яке хоч і звідало згубну атмосферу війни, але загартовувалося у боротьбі за краще життя свого народу.

Творчість Юрія Косача помітно еволюціонувала від декларативної риторики й молодечого юнацького пафосу, казково-епічного універсального протистояння добра і зла, жадоби змагання і випробування сил, сліпого бунтарства й героїзму до краще вивіреної, поміркованої і, так би мовити, прагматично-тенденційної тональності. Його ідеали боротьби за справедливість, непокору владним структурам і будь-яким обмеженням індивідуальної чи національної свободи виростають у більш «досвідчений» і складніший симбіоз особистого досвіду й модерністських поетик, що реалізовувався у його поетичних збірках, прозі, драматургії, літературно-критичних статтях. Уже сам факт, що Ю. Косач успішно працював у таких різноманітних ділянках, дуже промовистий. Він став своєрідним уособленням Франкових слів: «У сфері духа є лиш різнорідність».

У наскрізь політизованому культурному житті 1930-х років позиція Ю. Косача була воістину унікальною: він намагався уникати будь-яких ідеологічних пасток (хоч і не завжди це вдавалося), будучи цілком слушно впевненим, що вони обмежуватимуть його як митця, вимагатимуть служіння самому собі. Письменник бачив запоруку власної свободи у своєрідній аполітичності, наскільки таке взагалі міг собі дозволити український митець у XX столітті. Це стало найбільшою парадоксальною проблемою вже в подальшому житті Ю. Косача на еміґрації, зробивши митця певною мірою десоціалізованим «елементом» і систематично призводячи до прикрих непорозумінь з українською діаспорою.

Проте фактом є і те, що письменник завжди залишався ідейно незалежним. Він не плекав ненависті навіть до ворогів, що запроторили його у в'язницю, чітко відрізняючи політичний режим від народу та його культури, ідеологічні нашарування — від неперехідних мистецьких цінностей. Юрій Косач органічно реалізовував гасло Ю. Липи «виховуймо і творімо державність», бо воно було життєвим принципом самого митця. У своїх творах митець залишився вірним культу героїзму та шляхетності, великодержавності й нещадимості; окциденталізм він розглядав як засіб, радикальну сепарацію від російської культури; проголошувалася боротьба з масовізмом у культурі. Письменник завжди стояв на позиції державотворця, все життя натхненно працюючи задля великої ідеї відновлення української державності.

На відміну від перших спроб Ю. Косача в жанрі історичної прози на тему емігрантського життя, критика вже не закидала йому схематичність, описовість і брак життєвості. Навпаки, дехто навіть проголосив Косача «радикальним новатором», що протистоїть знекровленому естетизму ранньомодерністських письменників і змальовує «живих» українців у реальному світі. Я. Гординський зарахував Ю. Косача до нечисленної когорти письменників, які зуміли «створити вже типи українських людей — живих, справжніх, яскравих, не лише літературних, що вперше створили динамічну противагу до революційних більшовицьких типів, змальованих східноукраїнськими письменниками».

Косачеві твори не вписувалися в тенденційну модель літератури донцовського «Вістника», яка на перше місце в справжній художній літературі ставила виховання національного патріотизму в читача. Неспроможний (або свідомо не бажаючи) схопити ідейну основу історичних творів Ю. Косача, Д. Донцов характеризує її як «розпливчасту», а його філософію окреслює як «наплювізм» і профанацію ніцшеанської ідеї «надлюдини». Для донцовського «Вістника» творчість Юрія Косача на сучасну тематику була «легкою лектурою до подушки», а історична проза — лише погіршеним безсюжетним варіантом романів Вальтера Скотта.

143