День гніву - Страница 142

142

Вийшли із собору й стояли в його тіні. Люди їх минали. Вже заволікався калиновий захід фіолетними хмарами. Внизу гудів, ще шумів Київ — вічний город. Липи ронили лист і вечірній вітрець грав ним.

— Скажи ж, мості канцлере, — промовила тихо, ледве чутно панна Стеткевичівна, — чи може розцвісти на цьому пустелищі, в цьому зіві прелютої ненависті наше щастя, людей, для суду Історії незначних?..

Іван Виговський посміхнувся. Взяв її за руку й відчув, як степліла вона, як зайнялася тремтом-спалахом.

— А земля все та ж сама, асанно, і все так само бруньчітиме, яром яскрітиме напровесні… Хтозна, — сказав він перегодя, — може, вбогі приватою, наше щастя, як найкоштовніший клейнод, леліятимемо і в тіні руїн… Може, викохане в тій суворості, ще кращий дасть колос, ще пишніший квіт… Але не тепер, не тепер…

Тихо подивилась панна в його сірі спокійні очі.

— А коли ж, мості канцлере…

Виговський не встиг відповісти їй. Його хтось торкнув за рукав. Обернувся: магістр Гедеон Юрій Рославець, видно, з важкої дороги, виснажений вкрай, зняв шапочку перед панною.

— Чи ж може бути? Магістре, ви це?.. Я сподівався, що ви при канцелярії, в дорозі на Львів?..

Магістр спильна подивився на нього.

— Мості Львисерце-Виговський, мене прислав сам пан Богдан, не маючи іншого вістовця. Час прийшов на великі постанови. Маєш, не гаючись, їхати у Шароспатак, на консиліум з князем Юрієм Ракочієм… Твоя голова за всі наші голови… Ігумен Гізель сказав мені, що знайду тебе на вечірні у Софіївському храмі…

Аж заточувався, такий був знеможений. Мчав без угаву день і ніч. Обперся об мур і не міг витхнути утоми.

А Виговський поглянув на панну. Вона знімовніла. В очах у неї стали сльози. І він сам міг завагатись: адже ж завтра, з листами від й. м. Михайла Стеткевича, друга з канцелярії й бойовищ, хотів іти до каштеляна, просити благословення на заручини з панною Оленкою. Її згоду вичитав уже тут з очей. А це приходив ордонанс…

— Ти бачиш, панно, яке крихке наше, незначних людей, цього світу щастя…

Рославець засміявся.

— Nemo ante funerale beatus!

Ніхто не щасливий, пане канцлере, перед похороном. У цьому світі щастя нема взагалі, тож вдовольняйся його крихтами… Може, колись знатимуть наші нащадки інше щастя…

Виговський посміхнувся. Колись…

Зволікати не можна було. Юрій Немирич прислав авіза з Реґенсбурґа про потребу негайних і секретних переговорів з Ракочієм. Можна сподіватись допомоги оружжя й серця, коли тільки ніхто не перебіжить дороги. З Шароспатак буде ближче й до Істамбула, і до Парижа. Чи ж не знаття, що інакше говоритиме і кн. Януш Радзивілл, і прихильнішою стане шведська корона? В Києві око на Москву й Путивль матиме, як і раніше, Рославець, заступивши Виговського…

Прощання з панною було коротке. Ані вона, ані й. м. Виговський не могли знати години зустрічі. В Братському його чекали братими з оружжям під кобеняками та кіньми на зміну.

— Тепер вже хіба аж з самим паном Богданом у Києві, панно, бачитимеш тільки мене, — жартома-смутно сказав Виговський.

— На цьому самому місці, — зашарілась каштелянівна, — перед святою Софією…

— Буде ж те слово у добрий час сказане, — вигукнув Рославець, — якщо гетьман буде ясновельможним вашим сватом, то не забудь же, вашмосте, покірного слугу твого запросити на київське весілля…

Панна оглянулась. Виговський швидким кроком пішов геть, затримався на вильоті заулка єпископської дільниці, махнув шапочкою і, щоб не рвати серця, найбистріше пішов униз, до Дніпра. Ще горіла рука від його руки. Викохав же їх усіх таких, своїх орлів, пан Богдан…

Ішла поруч з Рославцем. І роздумувала над словом й. м. канцлера, що пророкувало так суворо крихкість людської фортуни. Мала б звикати до тієї мислі? Мала б жити серед цієї ночі, що їй не видно кінця, що тільки загравами битв і пожеж осяється?..

— А що по пожежах і війнах, — вислухав її магістр Рославець і поглянув спильна на неї, адже ж і в ньому завважила нову мудрість, мужність, мужність обпаленого чола, — в знавіснілій пітьмі, панно, в цей день гніву пронеси скарб чистої душі, найкоштовніший скарб…

— Який, магістре?..

— Той, — сказав тихо магістр Юрій Гедеон Рославець, — що ним спасенна буде ця земля, а нею й увесь світ, бо тепер пробувають з нами віра, надія, любов, сі троє; більша ж з них — любов…

ВІД АВТОРА

Змістом цієї книги, максимально, із-за технічних умовин, сконденсованої — поетичне зображення дій великого року революції, від травня до вересня 1648-го. Проте сливе кожна ланка поетичної візії, творена в найбільшому захопленні й подиві до доби, сперта на історичній правді. Сливе за кожним словом цієї книги стоїть документ, всі сюжетні лінії, все, що може видаватись легендою доби, бере початок із стислого джерельного матеріалу. Герої, крім кількох синтетичних, дійсно жили й діяли. Книзі цій світила передусім особистість В’ячеслава Липинського, що осяяла новим світлом і палахкотінням свого великого і самотнього духа всю героїчну добу 1648—1657 pp. так, як ніхто перед тим і після того.

В іншому почуваюсь до великої вдячності передусім проф., д-рові Олександрові Оглоблинові, який так охоче й приязно давав свої неоціненні поради щодо висвітлення деяких історичних постатей і течій доби, досі затемнених; генштабу ген.-хор. Всеволодові Петрову, за фахові вказівки в проблемах історії війн Хмельницького; проф., д-рові Михайлові Годієві за зичливу допомогу джерелами, проф. М. Глобенкові, проф., акад. Л. Білецькому, проф., акад. П. Курінному — глибоким знавцям нашого минулого — за поради й вказівки.

142