День гніву - Страница 132

132

Проклята права рука, чортова ліга. Вивів же їх — броварників і могильників — собі на поталу. Велебний Браун того не знає, того ричання степової бестії. Вже на Росаві на Переп’ятисті, на радах чув її голос, безголової.

Ні, не стримали курені. Гусарія звалюється скелею, торощить, важкої кінноти не стримає найхоробріша піхота. Трупом вкрились узгір’я. Васюринці відходять до греблі. Криловці подались. Батуринці котяться. Крила у гусарії за плечима шумлять.

А з тієї гори грають лядські пищалі. Генерал Арцишевський сам направляє.

— Віват гусарія!..

— Віват!..

Богун закрив лице долонями. Кричевський ходить по кімнаті. Він ніколи не втратить серця. Його час не прийшов, а коли прийде, стане стіною — зудариться, зіб’є або впаде сам останнім. А Марс химерний.

— Відступати за ріку…

У вирла заглянув веселун. Може, він таївся в посміху Ґанджі, в лукавому Воронченкові, все одно, веселун — шерех, веселун — гаспид. «Така твоя воля — вперед! А от я хочу й буду я…» Лихоманка трясе.

— Чернь бунтується, батьку…

Богун застромив пірнача за пояса, підвівся. За ним всі, чиї полки ще в авксиліарних позиціях, у логовах. А замочок аж ходить від грому польських фальконетів Арцишевського; добре ціляє, псубрат, хоче збити гетьманську квартиру.

Небо сіре, налилось оливом.

Грізний день. Зловісний день. День Пилявців.

— Коня, Яненку!..

Замкові башточки тремтять, зі стелі сиплеться глина, по сходах несуть ранених.

…Victoria Cosacorum… peracta… anno 1648…

На глум. Сатана притаївся. Геть, геть… Набати загули й тут. Довбиші прибігли. Шаблі у полковників у руках. Вірні біля вірних. Небо розпанахало марево, а хмари роздались, обважнілі оливом. Над річкою спалахнула пісня — васюринці йшли в останню атаку.

Яненко підвів булана. Він бив копитами, шарпав наусами. Був південь 9 вересня 1648.

42

Душа хмарна, як цей день. День Пилявців, Господи. Із трясовиння, з багнища бредуть сірі волокнисті тумани. Опар заслав поле, такий жовтавий, лихоманний, наче сама отрута. Й тільки де-не-де — просвіти, як і в піднебессях, де кубляться, гудуть, мандрують безпересталі гнівом налиті хмари.

Тихіше, гнідий. Ще буде час басувати. Дай роздивитись, дай погадати. Ззаду буркотять, що старший спохмурнів, знаю, хотіли б потіхи, хотіли б доброго слова. Але говорити шкода, голуб’ята. Прийде день, прийде й бесіда. Поцейбіч, як зайняв, — станули полки. Там, за горбками, ще виблискує криця.

— Хто ж то йде, Воронченку?

— Височанові йдуть, гуцули йдуть, батьку… Знов же з Качором Голинським, з Дрогомирецьким, з Чайковським подільські сотні… Броварники, батьку, сідельники з Поточчини… Під Сатановом дали панам гарту…

— Добре, Семене, добре, Височане, порадував ти мене галицькою снагою. Виводь же їх, голубе, туди, на той третій горбок, що проти греблі. Там сидіть, голуб’ята, в палісадах ждіть… Казав же я, ґанджуки, гадимири: кожен щоб припас собі лопатку… Окопуйся в полі, куля не так скоро візьме в закопі… Земля тебе заслонить, менше нашої віри вигине… Чиї ж це там розташувались, з возами?

— Переяславці й ніжинці, батьку… Під полковниками Федором Лободою й Прокопом Шумейком… З ними гармата, батьку, змійки й волкомейки… Лівобережці…

— Добре дбайте, хлоп’ята. Лівобережні полки — лицарські полки. А під цим горбком, поміж вільхами, — охотні полки, знаю — Донцеві, Петра Гловацького, Герасима Яськовича. Ці нехай ждуть — покличу. За Гловацьким, як за рідним братом, той не продасть. З тим на кінець світу підемо і повернемось. Нехай же корсунці з паном Мрозовицьким імпетують з лівого крила, нехай заманюють ляшву, і не бійтесь, коли перейде річку… Тут їй наш Богун заступить дорогу… Що ж то там біліє праворуч?

— За запорозькими куренями під паном кошовим і під гадяцьким полковником Кіндратом Бурляєм серм’яжники окопались, батьку, це вже чернь підійшла з того боку…

— Добре дбають, хлоп’ята. Заставте ж за ними кропив’янців, серденят моїх, під паном полковником Джулаєм…

Гнідий не застоїться. Полем, полем, але ж і трясовина осьде, земля вгинається. На весну, мабуть, як розіллє Пилява, води підходять під сам замочок. Хвацько взяли запорожці ліворуч, хвацько відбиваються, не видно, як крутять веремію, туман заслав. Од вітру вільхи гнуться. День же хмарний, а від гармат застелить димом усю котловину.

— Тимошеві подати вістовців, нехай не бариться з ордою. Лукавці, тільки і чекають, торгуватися почнуть. А хто ще там станув праворуч, учора не так було диспоновано? Га, тисячнику, куме Станіславе?

— Зім’яла гусарія Небабиних, ваша мосте, Небабині пішли брати дефіле через рукав Ікви, другі наступили, за вашим дозволом, охочекомонні і їх підпирають, але ж і добре секурують полтавці з паном Пушкарем, миргородці з паном Гладким, кальничани з полковником й. м. Остапом Гоголем… Їхнє завдання, ваша гетьманська мосте, відпирати, доки можна буде, атакування правого польського крила під реґіментарем Остророгом. Окопані в розлогому таборі боронитимуть перехід через річку з цього боку, коли не вдасться богунцям і морозенківцям стримати імпету на головну греблю…

— Добре, мості Кричевський, добре диспонуєш…

Ядра ж гудуть лядські. Б’ють з легкого наряду. Самі сміговниці й пищалі. Ядро невелике — півторафунтовики, зариваються неглибоко в землю.

— Добре дбайте, ваша мосте, сам Арцишевський закладає ґноти, тебе побачили…

— Застійте старшого, товариство!

— Того не боятись, голуб’ята. Смерті огнепальної чи сіканої той не мине, хто її боїться. Втратити серце — це найстрашніше…

132