День гніву - Страница 131

К оглавлению

131

Канчуками розженемо хлопство…

Вістовці, один по другому, забрьохані по вуха, в кого прострілена шапка, в кого рука в скривавленій ганчірці.

— Звягельці відходять до переправи… Завалили трупом шанці… з-за трупів відстрілюються…

— Гловацьким відсадити, секурувати!..

— Полковник Гловацький ранений в іграшці. Напирає ляшва, насідає…

— Біля ліска, що під Пилявчиками, сутужно, батьку. Фірлеєві мушкетери… Голендери…

— Нехай відходять. За річку. Допомогу до переправ, особливо ж греблю берегти…

— Корсунцям?

— Хто ближче.

Богун прийшов, чорна туча. І Кричевський в погнутому юшмані, без шишака, моргає єдиним живим оком, туча-туча. Тільки Ґанджа підсміхається. Й лукавий Воронченко — а хіба не казав, не радив?.. Небаба підбіг, атлас по горло в болоті, чуб злипся від поту, нагаєм б’є спересердя, нагрудник зірвався з ремінців — здорово штовхнули бердишем, аж кипить:

— На погибель, батьку, на нашу погибель, стримаємо ж ті тисячі?..

І присів, загримів мечем, аж заплакав, такий жаль його взяв за їхню силу, за їхнє глузування.

— То, хами, кажуть, не Корсунь вам, не Кам’яний Затон… То, кажуть, остання ваша година і своє Господи помилуй не встигнете вимовити…

— А ти нюньки розпустив? Баба, не Небаба… — скипів, порвався до шаблі на Зорку. — Тому добре скрипіти пером, пороху ще не нюхав — тихо, тихо, Небабо, — скипів ще дужче, — а там сімнадцять штурмів відбили, скільки посікли — не злічиш, трупом завалено шанці, а мусимо ретируватись, гемон не витримає…

— Відсадити черкаським полком.

І взяв Небабу за руки, лицар же перший із перших, а так знітився. «Голову коло голови класти, хлопче, а не пустити за річку, не дати греблі. Шкода говорити, коли пустимо…»

…Шепочуться в канцелярії. Там і Браун, вістовець з Англії, високочолий, жовтавий, ще вчора розпитував його гетьман через драгомана про бої під Нейсбі й Марстон-Гіллем, про норов генерала Кромвеля, як фортифікує в полі, чи по дванадцять, чи по вісім вершників у їздовій таці ордонансує, сказав наприкінці велебний Браун: блаженні убогі, тих є Небесне Царство…

І заклопотаний Виговський:

— Адже ж на цю іграшку дивиться пів-Європи, от цією річкою наша фортуна…

Правда ж, Виговський добре знає.

…У Реґенсбурзі чекають на гетьманське авізо й староста овруцький Юрій Немирич, і дворянин Іван Мещерин, що в службі у баварського курфюрста. Чекають в заїзді, в заулку Синіх Лілій, що збігає до Дунаю, а біля них і цісарський конфідент Рудольф Вайсенберг, і венеціанський резидент Альберт Виміна.

…У Львові стоїть біля вікна в тихій келії патер Генцель Мокрський і нетерпляче ходить перед бернардинами пан Януш Мазаракі — що ж то має сказати він резидентові Францискові Шебеші, радникові Іктарові Ґьосові?..

…У Путивлі сидить думний дяк Унковський і чекає вістовця з Києва, Бориску Ґрязного, — азали ж не написав учора в Москву, як то Богдан говорить із своїми найближчими: «…Такой де нам пори к счастливой войне с Польшей никогда не будет, теперь де и смирить ее, покаместа не справилась…»

— Що ж тепер напише думний дяк?..


* * *

Вірити німецькій чарівниці франкгаймової кватерни? Набреше відьма, любить дукачі. Коли б був доктор Арґолі, виміряв би, вичислив би, де стрічається день, день Пилявців, з високою зорею. Але хіба ж і зорям можна йняти віру? Тільки собі, нікому, тільки собі. Лихоманка трясе. Це все з того опару, з Ікви, з Пиляви, з цього туману, що осідає так спрокволу, мов дими польських гармат, і застав, сповив їхній весь табір, п’яний табір, що так віватує, так радіє: може, завтра матиме Хмельницького на аркані, в залізній клітці, й підходитимуть панята, й плюватимуть на нього…

Нікому не вірити, тільки собі. Не питатись ні відьом, ні зір, тільки себе: хочеш бути чи впасти?

Як трясе лихоманка. Така болотяна, проклята трясця…


...

…Victoria Cosacorum Duce Chmielniciiperacta anno 1648…


Геть, сатано. Геть, кусителю. Сатані шелевіти в тривозі цих маленьких людей, що вже знітились, Сатані таїтись у коварстві їхніх скіфських очей, у важкому тулові черні, що сама, наче повзучий полоз…

Хто збагнув таїну цієї землі? Це вітчизна вершників або вітчизна плугатарів. Одні мчать, полишаючи тільки погар і руїну, другі — осадчі, що приборкують простори й благословенство просторів — їхня сила…

Лихоманка. Вона трясе й Богуна, й Виговського, й Зеленського, й Стеткевича, ач, як зжовкли…

Гуркотять фальконети й змійки. Дислокація недобра: все військо в котловині поміж узгір’ями, важко боронити, топниста річка…

Вістовці:

— Тиснуть із шанців. Піхота вже знялась.

— До останнього вигинули звягельці…

— Запорозькі курені вгнулись, батьку…

— Чотири хоругви під Зацвіліховським іде…

— Гвардія напирає на греблю…

— Чернь втратила серце…

Доїжджають, вже з мряки виринули чати Зацвіліховського. Огирі, мов звірі, сірі в яблуках, чепраки аж до землі, чандари світяться від аспісу, а вершники — золота гусарія, триясні зерцала; на них воронені бармиці й тегиляї, шишаки зо страусячими барвистими перами, контарі й протазани блиснули, протяли туман…

— Б’ють у накри…

— Наша піхота знялась…

Свята запорозька піхота, виручить же? Під прикриттям волкомейок і дробовників ідуть васюринці, батуринці, криловці, поповичівці, бурляєві курені йдуть, загуділи-бо накри, вдарили набати… Останні шанці перед греблею, чи стримають?..


* * *

— Чернь тривожиться, батьку, чернь бурлить…

131