День гніву - Страница 133

133

За річкою, от-от над беріг виїдуть, в туман сповилися панські реґіменти. Сила ж їх окрутна. Триста тисяч буде, як оком взяти. Із заходу й з півночі виблискує. Там — праворуч Осінський з гвардією… Корсакова хоругва… Вишневецького компут… легка панцерна… в середині Заславський… Волинці з молодим Кисілем… Краківський полк… важка панцерна… кірасієри… німецькі рейтари… Де ж наш Франкгайм?..

— Відстоює переправи, батьку, ген там, за млином…

— Секурувати Франкгайма. Наш друг, наш побратим. З ним ні Болт, ні Монтгомері, ні Корфф не зрівняються. Вони — жолдаки, Франкгайм не лиш запорозький хліб їсть, а й душею наш… Хто ж там далі у сріблених доспіхах?..

— Любомирський з легкою панською їздою… Добре їздне військо у ляхів… Тарновський, Оссолінський, Кушель, Халенський… Піхоти, видать, таки мало… На ліве крило подають диспозицію, бачите: пішли вістовці… Малинові прапорці рушили — гусарія, гусарія… Атакуватимуть пана Мрозовицького нашого… Гусарія Конецпольського. Це жовтодзьоб, тому не зрівнятись із покійним батьком… Але славно йде гусарія… Взялись з Морозенком! Не гнуться корсунці… Пана Данила Нечая пустіть на праве крило! Секурувати Морозенка! Мерщій секурувати! Добре дбає Морозенко! Кріпше їх, пеських синів! Розгортайте лінію… Передайте: нехай пан Чорнота секурує з обозу…

— Ваша мосте старший, чернь тратить серце.

— Яка чернь, мості Виговський?.. Гребельку треба боронити… Тую чернь як розпарю, тієї черні не настачу духу…

— Плачуть могильники, вдарились об землю косарі, луківники… Боса сірома, батьку… Була битна… не один ще з-під Жовтих Вод ішов… Під Корсунем доказував… Упали духом, батьку… Кажуть: тієї сили ніколи не зломимо. Кажуть (такі вже теж є): як передамось, не така буде нам кара… Помилують… Не кролевенята, то новий король, добрий пан, милостивий пан помилує… А то шемріння конфідентів між сироматнею, між поспільством… Перекуплюють… Намовляють… Вашу мость хочуть зв’язати… Буде пільга, гадають…

Проклята чернь. Прокляте кочовниччя, бродниччя, дейнеччя. Тії не сіють, не жнуть. Тії тільки у вікторіях високі серцем, а коли біда — падає їм серце. Тая чернь — то як Люциферова тінь за мною, Господи. Тая спокуса, тая неволя, теє нещастя. То чернь мою фортуну підкосить. Як і інших підкошувала. Як усіх тих, хто в цій стороні не схотів невільником стати. Хто посмів…

Де ж те гидомирря, де ж те чорнокруччя?..

— Така її чорна душа, Кривоносової братії. Поки світить фортуна, поки дуван є де дуванити, оксамити дерти на онуччя, шляхтянок волочити за коси — доти їхньої відваги. Мості Кричевський — вішай! Першого, кого зарвеш, гунцвота, першого з ряду, не питай, чи винний, чи каятиметься, чи невинний… Нема часу милосердя мати над ними. Над маткою-отчизною, над вірою нашою благочестивою не має ніхто милосердя, азали ж мати нам милосердя над власним плюгавством і нікчемністю? Підперти тую чернь прилучанами… Полковника Тимофія Носача вислати… Нехай стане за сироматнею… молойців, щонайдебеліших, послати, нехай розгорнуть ряди, та шаблями, та шаблями… А ззаду по п’ять мушкетерів на кожну гільтяйську тисячу… По одній змійці викотити… Підігнати їх, випарити їм гузно дробовиням… ядрами вдарити… Вішати щодесятого, на першій груші… рубати на місці… На милосердя нема часу, нема дозвілля… Шкода говорити…

Може, серце й обіллється кров’ю. Чи раз обливалось. Кожного брата обійняв би, притулив би до грудей, адже ж ми всі одного ребеса, одного племені…

Важкий рік дав ти нам, Господи. Чорний рік. Сарана тучами, поїла лани-засіви. Мор вийшов на людей, мало ж гарби повезли на той бік? Мало ж Яремині оправці загатили трупом криниць? Мало ж Марс викосив? Лядиною й лопушшям поросли руїни, погар димиться й досі, чорні шляхи, криваві шляхи… Але хіба ясні шляхи туди, де волю здобувають? Знав я те, Господи, що не по легку славу вийду. По труд і вар, по кров і погар.

* * *

Костями ж тучніє земля наша. Зорють тії перелоги, тії роздолля плугатарі, не ми, не ми — а той залізний засів зійде-таки колись: воля буде Роксоланії, всьому народові козацько-українському. Може, тоді й згадають раба божого Богдана-Зіновія. Мав же тоді вибирати між нікчемністю, ганьбою та хоробрістю, честю, вибрав теє, що все життя своє вибирав… І в диму Цецори, й в громі охматівських гармат, і в турецьких кайданах… Міг же тоді поцілувати Коран і прийняти намаз, але не прийняв. У християнській благочестивій вірі народився, в ній і умру, за неї душу положу…

Дим, дим заслав очі. Кусючий, ядучий той дим. Гармата Арцишевського б’є. Імпетують ляхи. Як там, тисяцький, пане Кричевський?.. Важко боронити берега?.. Натискають ляхи… переходять річку… вплав, гунцвоти, переходять, кінським і людським трупом гатять багно… Не втримати нам цього берега, мості панове… Шкода людської волі й снаги… Бийте ретираду, мості панцерні… Нехай відступає батько Бурляй… Не дасть ради старий Кіндрат. Нехай же не губить козацького квіту… Нехай відступає… Секуруйте полковника Ґанджу, отамання… Тую Іркліївську сотню йому на відсіч… Насіли на полковника кляті пани. Корсакова хоругва, що перейшла річку…

— Не дається Ґанджа, батьку…

Не дається козак. Добрий же козак, славний же Іван мій Ґанджа. Бачите: сережки співають йому в вусі, а кров уже тече по скроні з-під шапки… Ще чаплине перо мигтить… Розсік домахою гусарина… Спішені підскочили до нього. Виривайся з конем, Ґанджо… Відбий ще домахою собачу кість…

— Сам Корсак наїжджає на нього… Добрий порубіжник… Добрий сікач…

133