День гніву - Страница 122

122

І Римша підкинув свойого шличка, аж захлистувався, так волав, і ряди кінників, вибираних Богунових товаришів, пообертались та й собі перейняли вівати, встали в стременах й почали палити з самострілів і мушкетів (думали, що сам Хмельницький виїхав із замку). Кінники вдались, кармазиновий цвіт, на найвогневіших конях, битне побозьке й дністрове побратимство, Богунові соколята. Поряд з кіннотою вінницького полку йшли деякі курені січового товариства: Васюринський, Величковський, Уманський, Донський, решта Січі вже перевалила через Синяву й таборилась на пилявецьких узгір’ях ще зрання.

Довкруги замочка, на схилі гори, по стежках і витих дорогах кишма-кишіло від військових людей, правду казав Римша, тисячі-тисячі в залізо повбираних дітей Богданових сунули весело звідусіль — і застав, і затемнював білий, і так захмарений, день цей гул і рик, скрип теліг і гуляйгородів, пил і рев худоби…

— Ваша правда, Римшо, — пломеніючи, мов панна, озирнувся Рославець, — я такого в Києві не бачив. Я в Києві те лиш собі в думці вожделів, а тут оглядаю власними очима й зворушений… Той, хто зумів підняти такий затяг, всю козацьку націю порвати за собою, — Богом даний вождь. Нації воїн за свободу, муж меча й Божого вільного слова — Богдан-Зіновій Хмельницький, його ж спом’януть славою нащадки…

— Амінь, — сказав Римша й зукоса подивився на магістра. Він висунув довгу, обгорілу в сонці шию з кобеняка, заплющив очі й шепотів щось про себе попеченими губами. «Він молиться, — подумав Римша, — таки попи висвятять його у Видубецькому або у Братському на протопопа». Рославець по хвилині відкрив очі, повертався, видно, льотною мислею здалека-далека й винувато посміхнувся:

— Я собі, Римшо, пригадую Вергілієві слова:

…мистецтво твоє нехай буде, о Риме,
відміряти розмір для миру,
щадити покірного ворога гострим мечем,
приборкати ж пиху і гордість…

«Хвалити Бога, що ще до протопопства не дійшов, але зате, либонь, став ближче до віршоробської недуги», — подумав й сказав:

— А що робили ви в Києві, магістре? Після того, як дали ви мені лютерського доктора на розраду, а його таки доставив у Білу Церкву, не чув нічого про вас…

— За порадою доброго ігумена Гізеля зачинився я в найглухішій келії Братського монастиря, мало хто й бачив мене. Боявся ігумен, що сенатор таки надумається й заб’є мене в колодки, такому краще геть з очей…

Римша насмішкувато прищулився.

— Що ж робили ви, магістроньку, в тій келії? Спасалися від суєти?

Рославець знов спломенів.

— Писав вірші та й отеє, що зі мною…

Римша вже давніше звернув увагу, що Рославець не везе жодного майна з собою, крім продовгастої і плоскої торбини, старанно обв’язаної мотуззям і перевішаної через плече.

— Що ж воно таке?

— Трактат, — відповів Рославець, — мною скомпонований… «Оборона проти тиранства»… з присвятою й. м. гетьманові Війська Запорозького Богданові-Зіновієві… Плід довголітніх моїх міркувань… Спроба нового плану, за яким має жити з Божої Милості вільна нація… Цей трактат, розпочатий ще в Падуї, продовжуваний у Парижі й Кракові, переписував я у Братському з ласки зичливого мені Інокентія Гізеля. Користав я і з його книгозбірні.

Римша вислухав магістра, закопиливши губу. Він взагалі став за цей час неймовірно пишний і себевпевнений.

— Пхе, — сказав він, — трактати тепер здадуться хіба на те, щоб їх дерти на затички до патронів… Оце в сальницькому замочку бачив я, як молойці дерли вашого Горація… Шаблями відіб’ємось, мості магістре, не трактатами.

— Та чи варті що шаблі, — посміхнувся Рославець, — коли не знаємо, за що їх підіймаємо?..

— Аби лиш підняті були, — мотнув носом Римша, — а за що, догадаємось. Казав я вам колись, що найду в цій війні своє щастя? Бо що мав я тратити? Нагий і голодний виходив кожен з нас, не питав за що, аби не терпіти більше, аби знести панство прокляте. І нема й не буде тепер іншого панства, тільки наше, от за те й б’ємося. Щоб наша правда, простих людей, була скрізь, по всьому світі. Схоче новий король жити з нами в добрі, підпремо його шаблями, а не схоче — нехай не плаче! Рекгедіц, будемо й без королів, як без королевенят єсьмо…

Ще хотів Римша продовжувати своє бундючне навчання, та вже в’їздили, разом із потоком верхівців, під замкові ворітця й гулко віддавались під луками підкови Богунових кінників.

Смеркало. Над замочком, при самій гірці, над Синявою, низько-низько плили хмурі хмари.

38

Звичайно, це не були справи Римшиної голови. Рославець тільки й. м. канцлерові Виговському міг розповісти, що в Києві займався не одним писанням свого трактату. У клопотах походу, під склепінням тісного синявського замочка, що ломотів од мужви, Виговський мав час сердечно облапити Рославця, адже ж з ним велася сугуба конфіденція. Тримав його за обі руки, вдивлявся — це й же то львівський філософ, чи це він мріяв про вічний мир? Рославець і собі придивлявся колишньому намісникові, невже всі так змінились за ці чотири місяці. Канцлер похуд, мабуть, через труднощі походу, обличчя його було жовте, невиспане, але очі не гасли, надили, такий спалах раз у раз зривався в них, така неприборкана воля, така таїнна веселість. Теребив довгими пальцями тонкий вус, слухав, як звичайно, нахиливши голову і не дивлячись, притьмом відповідав канцеляристам і драгоманам, коли до нього підвищував вкрадливого голосу, Рославець переконався, що ця людина шалена, що її ніколи не спинить і не зламає жодна сила.

122