День гніву - Страница 123

123

Рославець здав реляцію перш за все про пересправи з Литвою — від конфідента Филипа Обуховича з Несвіжа відомо, що литовське військо не буде помагати ляхам. Князь Януш Радзивілл підтримує Жигимонда Ракочія як кандидата на польську корону. «Вдовині діти, збирайте плід». Виговський аж посміхнувся, таж це Немиричеве гасло примандрувало аж до Києва через пана Шапку-Хотольського, а він мав його від Калина Соколовського в Луцьку і пішло через Львів до Реґенсбурґа… Зв’язаний словом, кн.Радзивілл не рушить пальцем для корони, тільки просить Обухович заспокоїти ребелізантів на Білорусі, щоб не шарпали литовських маєтностей. Рославець сповістив про це пана Костя Поклонського; Виговський притакнув — ми цієї акції явно не сміємо секурувати; що виклюється — само забруньчить, допомогою білоруській ребелії не можемо наразити собі Литву. Чи вийде Ракочій королем, це буде видно незабаром, ми його шаблями підіпремо, бо через того ж овруцького старосту, нашого уповноваженого, пана Немирича та й через резидента Шебеші (маємо авіза від пана Мазаракі зі Львова) обіцяє нам оружну допомогу; тепер уже не комісії, а Марс вирішає. Ракочія виберуть королем не електори, а шаблі Війська Запорозького.

— Друга справа, — сказав Рославець, — Москва, на яку маю око з Києва. Що пан Кисіль і сьогодні хоче продати нас Москві, знаєте, а царська комісія над цим радить з коронною. Мусиш, ваша мосте, найшвидше прибути до Києва в московській справі; думний дяк Унковський рушить небавом із Путивля до нас, його, як єдиновірного, треба прихилити, поки не перебіжать нам дороги… А так мислю, — посміхнувся Рославець, — що до Києва виїдеш з радістю, бо чекає на тебе одна красна панна в монастирі, як тая ластівка, й не діждеться, ще й листа тобі передає, думаю, твоїй милості вельми зичливою рукою писаного…

Виговський спаленів, але нахмурився — приватні справи потім, та й чи час тепер на них.

— Нині, — сказав, — віддаємо голови й правиці старшому, його голова за всі наші, нині ані комісари, ані конфіденти, ані приязнь іноземних потенцій не вирішують, нашій фортуні не допоможуть, нині вирішує вже тільки шабля, — посміхнувся іскристо Виговський, — але не ми винні в тому, ми чекали комісарів ще в Янушполі. Хочуть пани-рада війни, мають її, за неї ж дадуть відвіт перед Богом, ми її не хотіли. Ми як перед тим були вірними підданими королівської мості, так і тепер готові служити Речі Посполитій… («Як з універсалу, — усміхнувся Рославець, — навіщо він це говорить, невже й переді мною треба йому таїтись?..»)

— А в Києві всі говорять, що хочете, ваші мості, щоб по саму Білу Церкву сягало й титулувалось вільне козацьке княжество…

Рославець і собі захотів поглумитись, бути дипломатом.

— Ми того ніде не ознаймляли, — сухо сказав Виговський, — вашець прошу ані в письмі, ані в слові без нашого ордонансу про це не оповіщати…

— Тоді яка ж ціль actionis nostrae, мості генеральний писарю?..

— Imperare, — тихесенько відрік Виговський.

Підписок підбіг до нього, шепнув до вуха:

— Його мость пан гетьман хотів би з тобою говорити…

Рославець здригнувся й спломенів. Виговський узяв його під руку й повів до гетьманського покою.

— Imperare, — сказав він пошепки, — це значить володіти цими просторами, Дикими Полями, Україною. Це найголовніше.

У видовженому темному покої (його освітлювали соснові лучини) вже було багато людей, старшини, що ходила гуртами, гуторила або сиділа за столом на ослонах. Виговський підвів Рославця до невисокого чоловіка у вишневому жупані. Він стояв за столом і перечитував листи, які йому підсовував худорлявий тонкоусий чоловік з бистрим поглядом. Чоловік у вишневому жупані, ширококостий, але не тучний, з важкою лев’ячою головою, з чорним чубом, що впав на круте чоло, видався похмурим. Рославця вразило його гостре бліде обличчя, скрашене вусами, широке, важнюще підборіддя. Він побачив Виговського, прояснів, кинув папери. «Це він?» Рославець вклонився, збагнувши, що стоїть перед гетьманом. А Хмельницький подав йому руку, вона була м’язиста й суха, притягнув Рославця до себе й обняв.

Голос був у нього дзвінкий, як у юнака, а на щоках, коли усміхнувся, з’явились ямочки. Від того, а може, й тому, що очі знічев’я злагідніли, заіскрившись, видався Хмельницький глузуючим, хоч і добросердно. Гетьман слухав, але доволі неуважно, як Рославець розповідав про Гізеля й київське ґроно братії — князя Гедеона Четвертинського, митрополита Косова, архімандрита Тризну, Олексія Тура…

— Святі мужі, — сказав Хмельницький, — але матлярі, бояться, перечікують, ну, ну, нічого, повірять, ще поговоримо в Києві… А добродій мій, трясця його б узяла, Кисіль, наш приятель, як там зі святою братією? Лис на лиса напав, тож-то спектакулум… Ні, ні, перевелись великі мужі в Києві, нема Петра Могили, нема Йова Борецького, а Кисіль — то крутій, дурисвіт, шельма, три місяці мене зводив!..

Сердився, але не надовго.

— Панові Кисілеві тепер і власне життя немиле, — сказав Виговський, — кажуть, заслаб з того всього, з гризоти…

— А було Москву не напускати на нас, — крикнув Хмельницький, викотивши вирла, — то я тобі вдячний, мості Рославче, відкрив-єси мені очі на те паскудство…

Сів за стіл, на ослін, застелений кожухом, підсунув до себе сулію, відпив, покликав старшину. Вона вже давно чекала диспозиції. Виговський посадив Рославця коло себе:

— Може, це дискретний консиліум?

— Не бачиш, вашмось, як тебе пан гетьман приязно приймає? Ти до нас належиш, до братерства.

Служки підложили лучину. Вона затріщала, засвітила м’яким червонавим полум’ям. Убранство в кімнаті давніше вже пограбовано, ослони принесли з челядної, стіл збили з вориння, з усього убранства залишився на стіні тільки гобелен з візерунком битви під Варною. З сутінку виступали здиблені коні, лицарі в шишаках, а низ гобелену, де відображено побитих бусурменів, наддерла чернь на онучі. Виговський пошепки називав Рославцеві присутніх: отой полковник, сивий, мов голуб, що обняв рукоять двома руками, — Кіндрат Бурляй, найславніший лицар запорозький; молодий красень біля нього — Іван Ґанджа; високий і благовидний з сивими скронями — Іван Богун; той, скривлений, — Ясько Воронченко; а невисокий, з колючим вусом, одноокий — Станіслав Кричевський, полковник київський; він та Богун — найкращі не лиш у під’їздовій війні, а й у облозі, і в полі праві руки гетьманові, його заступили; а он там, скраю, хорошун, завзятець — Іван Нечай, а це його брат Данило, та не зрівняється Іван кебетою з ним, ближче сюди — Іван Креховецький, а цей біля нього, що лиш учора прийшов, невеличкий такий, але, кажуть, богатир — Семен Височан…

123