День гніву - Страница 121

121

— Коли богатирем не родився, небораче, то в богатирі не рвися, — кричали йому гостроязикі погоничі, — як тікатимеш, поповичу, перед панами, то хоч поли утни при свиті, бо заплутаєшся, ти, шилохвостий!..

Магістр червонів і сам за свій немарсовий вигляд, але коли захотів котрийсь з меткіших поглянути, чи багато латок на шапці-бирці у нього, щоб хоч мали кудою воші лізти на білий світ, так заліпив йому по мармизі, що шальвіра аж гепнувся з воза на сміх усім іншим.

— Так йому й треба, бевзеві, — крикнув літній погонич, — не бачите, людкове, що це божий і вчений чоловік?..

— Ваша мосте! Магістре! Чи ж ви це, чи це ваша з’ява?.. — крикнув, спиняючи воза в тумульті, скочив, важко розсівшись було, товариш корсунського полку. — Бодай же вас Бог любив! Та як же це ви попали в цей рекгедіц? Та в котрого ленінгера вигензували-сьте цю заіржавлену шпичку? А десьте видерли таку шкапину, що до Бога ся просить?

— Римшо, майстроньку Римшо!..

Магістр зрадів йому, як рідному братові. Але ж і притьмом почав реготатись, аж схопився за живіт. Реготався, аж сльози поточились йому з очей, аж відступав, аж прийойкував, аж заходився, так сміявся.

— Та що з вами, магістре? Азали ж бачите щось на мені кумедне?..

Римша аж настовбурчився, що ж бо таке в ньому смішне? Був він сам у парчевому жупані з медіоланським шиттям, ще й у жовтому кунтуші, в бобровому шличку, з соколиним пірцем, а з-під шличка вибивався його рудавий хитрющий чуб. Найдзвінкіше було на ньому оружжя, хоч їхав ув обозі, а навішав на себе без міри заліззя, либонь, ледве сунув — і контар при боці, й карабеля, й джангари, й чекани за поясом, і пістолі з німецькою насічкою, — й де він надуванив такого оружжя?.. Взявся гордо в боки:

— У мості полковника Мрозовицького служу…

— У пана Мрозовицького? У нашого братимця зі Львова?..

— А у кого ж іншого, — сказав Римша, — він мою кебету оцінив краще, ніж хто інший. Признаюсь тобі, ваша мосте, — Римша озирнувся, — хотів було ще з-над Гориня чкурнути до батька Максимця, бо, каюсь, лежало мені серце до Максимового браташшя. Але згодом, після всіх моїх тарапатів, о яких тобі здам реляцію, збагнув я, що служити панові Максимові не пристоїть моїй добреуродженій кондиції. І так нарешті дорвався я до меча. Не мене тепер січуть, а я січу. Нема вождя над пана нашого Богдана, нема полковниченька над й. м. Станіслава Мрозовицького! Я добре його пильную в обозі, не погребуєте ж моїм товариством?..

— Та ж певно, майстроньку, тільки мені спішно до його мості генерального писаря. А вашим здоров’ям, фортуною, а найбільше зміною ваших мислей вельми тішусь…

Римша вирішив, що на такій шкапині магістрові зовсім не пристоїть показуватись у гетьманській квартирі, й вибрав йому серед конов’язі сірого веселого огира, сам же пересів на свого гнідана, притороченого власного рукою (так казав, але магістр не дуже цьому вірив), відбитого з хоругви пана Харленського в іграшці під Скаржницями. Так і взялись вони крутим під’їздом до замку.

— Те все, що ви бачите, магістре, — сказав Римша, важно сидячи на своєму гнідані, — реєстрові, лицарські полки, квіт гетьманського корпусу. Як займете оком, магістре, дорогами й полями йде, лежить на луках і на побережжях Богданова гвардія, не краща від шведської й цісарської, а ми ж її з вами на Швабах і на Чехах бачили. З цими молойцями пройдемо світ, згадаєте моє слово, вже я не одну оглядав армію на моєму віку. Густавус Адольфус, валечний шведський король, заздрив би нам за таку, й сам покійний Валленштайн, не спом’яну його злим словом, завербував би собі цих братимів, коли б тільки ще схотіли. Нелегкий це буде горішок панам коронним реґіментарям… А останню новину чей же знаєте? Реґіментарі поєднались під Чолганським Каменем. Вишневецький, а його добре потріпав батько Максим під Костянтиновом, хотів було собі взяти булаву, так не дали, вельми Тишкевичі рили проти нього. Визначили duces triumviri: Остророга, Конецпольського, Заславського. Латина, перина й дитина — кажуть у нас. Що перший — добре учений у латинських книгах, так як от примірно й ви, магістре, що другий — любить добре поїсти та й у перинах поспати, а третьому — ще молочко на губах не обсохло… Та про це довідаєтесь, там, на горі, більше знають, ніж я, homo parvus, я тільки надіюсь в цьому рекгедіці юдашового брата, а чортового прислужника, катюжку Домініка взяти на аркан. Того, що в світі зветься Юрієм Збаразьким, знаєте? Оповідали заславські молойці, що собачий син свого рідного брата, князя Симеона Збаразького, а він таки з нашого полку, власною рукою прострелив. А при мені, на моїх очах, магістре, того нашого протопопа Ісакія, що тоді так усю дорогу кульгав, бо при стегні мав прив’язану шаблю, — пам’ятаєте? — власноручно осліпив.

— То б і мені, — скипів Рославець, — не шкодило б гаспидові причавити хвоста. Та ж і він, і протопіп Ісакій, та й ще пан Мрозовицький в одній схолярській лаві зі мною сиділи в Падуї. Хто тоді знав, що такий гадюр з нього виросте. Де ж він тепер, Римшо?..

— Утік, чисто, як полоз, висовгнувся. Але я його душечку таки найду. Дайте-бо дорогу, мості магістре, бо це вінницький полковник їде з почтом, і син при ньому. На відправу полковників їде до гетьмана й. м. пан Іван Богун. Так, отой на білому аргамаку, збруя каменем-самоцвітом бита. А сам він — сивавий отой… Він та Іван Ґанджа, та Данило й Іван Нечаї, й наш пан Морозенко — перші лицарі, ціла Україна ними гомонить…

— І в Києві про них знають, майстроньку, тільки до пори мовчать…

— Не все знають, магістре. Та й ви не знаєте, бо за вашими сенаторами та за вашими черцями не могли ви всього знати. Та й і не бачив. Я з яструбцем Полегеньким тішився в Києві снагою кожум’як, міщан. А що ж тая снага, той Полегенький варті? Тепер, Богоньку мій, між орлами й ми, і серце хіба й вам не лупотить? Правда ж, і крила вам ростуть, магістре. Таж то віра наша повстала, сила наша йде, в кованих латах, іде, лиш стремінцями подзвонює, прапорцями вимаює. Та ж то наш день настав, магістре, страшний день, а ніхто його не сподівався, а дивіться, сотні за сотнями йдуть, дивіться, як намети проти вечора забіліли на луках, а гармата як гримоче, не чуєте, стінобитна валить гармата наша… Слава префектові Хмельницькому, dux Chmelnytzki vivat!

121