День гніву - Страница 111

111

Вельбучно тепер поступав із шатра, хоч і з тривогою: невже ж таки пан Мрозовицький дасть його на поталу? Шепотів до Файстле:

— Чорнулько ж ти моя, вже я до тебе завітаю, відьмасю, дай тільки доб’юся до свого козацького товариства… Дай тільки шабелькою забряжчу… Так мені вже з очей не щезнеш, як тоді, не відвертишся одним талісманом, тепер ти мені сорочку святого Юрія зачаклуєш — проти меча, проти кулі й пристріту…

Файстле сміялась. Таїнно мерехтіли її чорні очі.

— Дурнику ж ти голомозий, думаєш таким, як ти, я сорочки, неопалимі панцері проти кулі і меча чаклую? Та ж я самому префектові Хмельницькому виворожила фортуну й вікторію…

— Чи ж правда, Файстле?..

Але біда махнула йому рукавом і подалась у свій відьомський намет.

Рейтари вивели Римшу до козацького табору. За балочкою в сальницькому лісі стрінули їх кінні чати стеблівської сотні.

Франкгаймові компанії стояли в чолі, виводили стежі на остропільський тракт, а корсунський полк й. м. Станіслава Мрозовицького, йдучи в авангарді граничних полків, брався лівіше, на Сальницю. Туди ж підходили полки Остапа Гоголя й Івана Ґанджі, туди ж котилась стінобитна гармата під полковником Яцком Воронченком. А гетьман Хмельницький з головною армією стояв ще далеко, у ружинських байраках, ближче до Паволочі. Видавалось, не поспішав.

34

Транквіліон Римша зразу не пізнав Мрозовицького. Та й як було йому пізнати, коли бачив його з-худошляхецька одягненого, тоді у Львові, коли incognito й clam конспірував, ховаючись від судів, а тепер узрів у розіспіваному, розбурханому таборі, поміж молойцями орла, а пісень про нього співали по всій Україні?

Ганси привели його в супроводі козацького шельваху до полковницького намету. Пломенів на видмі, між хвоїною, пурпурний, із золотими вузлами, мабуть, взятий в іграшці від якогось іменитого пана, увесь бринів від музики — це бандуристи вигравали в дозвіллі, військова музика корсунського полку. Римша аж роззявив рота, а ганси й поготів: усередині намет важнів перськими й турецькими килимами, горів гадамашками й габою, сонце, ховаючись за видми, струменями плило в намет, і хрусталеві кубки, чеканені, венеційські, жагтіли на столі, пито-бо вино преважке, південне.

Морозенко слухав бандуристів, задумався, взявши в долоні лице. Об загнутий сап’янний чобіт ластився багряний промінь, спроменів і сам полковник, випростувавшись. Кармазин на ньому — сама полумінь, а зерцало жагтіло, переливалось, найкоштовніші ефеси джангарів і кинджалів за поясом, сапфірами саджений полковницький шестопер, домаха в найчудесніших піхвах, як зорями, смарагдами бита, ґудзи й застіжки — сам аспіс і діамант. І, погладжуючи чорного вуса, дивився й. м. Мрозовицький на цю личину, а Римша, що вже тоді, у Львові, бачив у конспіраторові тверду бестію, заморгав почервонілими очищами: цей гострий зір пригвоздив його, від цього красеня, як від фортуни, не втечеш, перед ним не метелятимеш. Орлю, порвисту породу одразу видно, хоч і братався з посполитими й черню, а проте не одного він гнізда з ними.

І німці, салютуючи, гриміли хвацько рукавицями об нагрудники — своє серце й розум віддавали полковникові; такого обріста треба пошанувати, таких, як він, мало на цьому мерзенному світі — побратимства з ним і частування сам Густавус Адольфус, лицар лицарів, не поцурався б.

Рославцеве ім’я відчинило Римші серце й. м. Мрозовицького. Таж майстер Рославець це не тільки брат зі змови вірних, а й колега з Падуанського університету. І тепер у Чигирині й у Білій Церкві чував раз у раз його ім’я, вже добре заслужене для вітчизни. Адже ж його, Рославцевим старанням, розкрито гетьманові очі на крутійство панів-ради, адже ж це Рославець сповістив про підступне накладання з Москвою.

— Добре дбає пан Рославець, — блиснув Морозенків посміх, — такі нам потрібні нині, а якщо ти, вашмосте, Транквіліонусе Римшо, чи як себе звеш, маєш у нього таку конфіденцію, то матимеш її й у мене… І особливо, коли, як кажеш, що ти це був у Львові, який мене попередив про безецні замисли моїх ворогів.

— Я не тільки у магістра Рославця маю конфіденцію, мості полковнику, а й у декого іншого…

Римша вишкірився, спроквола приходив до себе й лукавство поверталося до нього.

— У кого ж то ще такого?..

— Хоч би й у княжни Петронеллі Четвертинської…

Шальвіра прижмурив очі, наче й не знав, що мовить.

А знав добре, що полковник зірветься, мов віхола, мусить зірватись. І Римші аж жижки затрусились, коли Мрозовицький схопив його за плечі й вперся в нього пломенем — очима.

— Де бачив єси княжну, вашець? Та я за нею стільки вже напитався людей, стільки напечалив серце, а все надаремно… Скажеш же мені?..

Хоч Римша, власне, нічого не знав і не чув про княжну, але вважав, що собі аж ніяк не пошкодить, коли трішки прибреше. Для ще більшої важності попросив розмови віч-на-віч, але Мрозовицький нетерпляче гукнув:

— Говори, вашець, ми тут між своїми секретів не маємо.

А Римша поглянув по отаманні, по полковниках, що сиділи за столом і на диванах, курили люльки, й реферував: княжну, мовляв, бачили й в Острозі, й у Заславі, ховалась у черниць, може, пристала до котроїсь купи, може, в котромусь з граничних полків. Чернець же Домінік, він же Юрій Збаразький, — перевертень, на вашій полковницькій мості присягнув помститись, три ночі і три дні палив залізом і вертів мене на дибі. Домагався, скурчий бик, щоб я йому прирік найти княжну, але плюнув-єм йому між підлі зікри, мості реґіментарю, прозвав-єм його лотром і братопродавцем, новочасним Юдашом, але скажу тобі — шаліє з любові до княжни песій син. Коли ж, ваша мость, дістанеш його в свої руки, а в тому не сумніваюся, бо всякому злодійству зготовано возмездіє ще на цьому світі, то прошу тебе одної ласки — візьми мене за інстиґатора, вже я витрясу цю собачу душку з підлих і безецних її тілес…

111