День гніву - Страница 112

112

Полковник Мрозовицький пильно його слухав. Посадив на диван, бо спостеріг, що майстер порядно охляв, наказав подати йому поставця. А сам швидко заходив по килимах, рукави ферезії літали за ним. «Сама іскра, — подумав Римша, — не диво, що має такий мир у черні, соколець, а серце, видно, добре».

— На привату тепер не час, — мовив Мрозовицький, — хоч про моє почуття до княжни знають усі, не крив я того, — посміхнувся, — співають навіть у пісні про це, але не час на це, не час… Про її побіг сказав мені ротмістр Стеткевич — мусиш знати, вашець, — панни Оленки брат… Та ми з коня вже другий місяць не сходимо. Від св. Трійці голимо з паном брацлавським Нечаєм і вінницьким добродієм Богуном усе Побужжя від панських недобитків, чував єси? Про недавню іграшку під Брацлавом знаєш? Втікали від нашої руки, як тхори, втікали пани-ляхове… Реферуй же далі, вашець… Все нам реферуй…

«Отамання, що сиділи при вині, зійшлися не для частування», — так подумав собі Римша, не битий в тім’я. Лисавий, обгорілий в походах, довгоногий полковник Остап Гоголь, Яцко Воронченко з виполовілим вусом, що вкидав раз у раз латинські слівця, сотники Семен Гайдай, Роман Аксака, Демид Мокієвський — один із чотирнадцяти братів Мокієвських, реєстрових, два військові комісари в чорних киреях і ще декілька інших значних, як бачив Римша, мали осьде, в Морозенковому шатрі, не раювання, а консиліум. І не кожного тут радо бачили: коли заходили вістовці, всі мовкли — вістовців відсилав осавул при ввійстю. Заглянув у шатро полковник Іван Ґанджа, гладкий і пишний, як павич, і той за мить відійшов, бо збагнув, що непроханий. Не для всіх, видно, скликали це консиліум.

— І Вільгельмус Франкгайм питається, чи довго ще йому лежати отак…

— Скрізь пустинь, недорід…

— А тут і зовсім не збирали…

— Коня не попасеш, саламаху з водою, рибаху одну, як зловимо в ставу, в ріці, — заживаємо…

— Чого хочете, отамання? Двічі Ярема товкся, а Кривоніс все пустив з вогнем…

— Кривоніс, Кривоніс…

— Sonst ein resolvierter Soldat, — каже Франкгайм, він з ним сік цісарців у великій війні…

— Кривоніс, — Мрозовицький спинився. Заяскріло зерцало. — Добрий воїн, не скажу — Ярему на смерть заганяв, ось сьогодні вістовці прийшли з-під Костянтинова — та й луну самі бачимо, мості панове, начхурів Ярема й втік, як битий пес, підібрав хвоста — хвалю Кривоноса, але ж — приватник, іншого старшого, крім себе, не хоче знати… З ним світ перейдеш, але назад не вернешся… Клопіт буде з цим Кривоносом, як не всовістимо, наварить нам киселю, наварить же, дейнека, — вельми сердитий на нього наш пан Богдан…

І Гоголь, і Воронченко, й інші всі хитали головами — сердуватиме пан Богдан…

А й. м. Мрозовицький-Морозенко сам із пересердям стукнув перстенями об стіл.

— То тільки тая проклятуща гідра наша, роксоланської сваволі. То через такі от дурні гирі всі розумні голови летять у нас з плечей. Мало розпалити полумінь, але що буде, коли вихор і на наш бік понесе пожар і вигоримо, витліємо всі дощенту? Мало того — сікти джангарем, рубати домахою — мало й вікторії, а що далі, мості отамання? Того всього Кривоніс та й інші, менші Кривоноси, собі не думають, їм би лиш голови рубати…

— Ukraina Vera est Campus Martius: Марсові ми всі діти — Яфетові сини, шаблі вміємо тримати. Але раз пора, щоб на тому Марсовому полі та поставили рубежі — сяє, сяє республіка козако-українська, оселя свободи, може, й князівство руське. Бог нам Богдана дав не на легке діло, не на легку славу. Збунтували всю Україну, легко сказати, та хіба одну Україну? Ось у Червоній Русі гримить Семен Височан — чулисьте, панове отамання? П’ятнадцять тисяч до нас веде з собою. Від Сатанова до Новгород-Сіверського, від Луцького до Мозиря кипить. Вже панство минається. Вже нас не осідлає. Але на vacuum не позволимо, нехай там Кривоноси коверзують досхочу. Богдан уже не той, що був під Корсунем, і зовсім не той, що під Жовтими Водами. Вже за ці три місяці свою думу передумав, вже не вдоволиться самим заплаченням жолду.

Ремствували єсте, що Фабія Кунктатора маємо, але це ви даремно, отамання, — ті три місяці він не дармував, не мав дозвілля, теє вам скажу. Поклоніться йому, ще раз скажіть, що Богом даний нам вождь, хто ж би то мав з нас таку холодну кров, таку голову: бути поміж Сциллою і Харибдою, поміж шалом безголової черні й Річчю Посполитою? Всовіщав чернь, мечем її карав і слушно — не час, не час нашого посполитого рушення. Викільчити мусило зерно й викільчило, гай-гай, заярів уже лан, вже й зазолотів, і женців буде треба…

— Що ж вдієш з Кривоносом, мості полковнику, коли діє на свою руку?..

— Зігне йому кирпу пан Богдан, як не одному зігнув, теє вам тільки скажу…

— Тому Кривоносові — тріумфаторові з-під Полонного, Махнівки, а тепер з-під Великого Костянтинова?..

— Тріумфатор є один у нас, а тріумфаториків менших вкоротимо…

— Чернь їх любить, ваша мосте…

— О, чернь їх на руках понесе, вікторів…

— А я вам скажу, що хоч би й сам чорт разом із черню на руках поніс отих усіх тріумфаторів і вікторів маленьких, то поперек дороги йому станемо й горло втнемо.

— І Кривоносові?..

— І Ґанджі, й Забузькому — пеському братові, що оце вже передався панам, і самому Кривоносові… Я перший втну, як Мрозовицький єсьм…

Заграли йому юнацькі очі, взявся в боки, позирав по всіх, а Гоголь і Воронченко відвели зір. Посміхнувся, збагнув їхні непевні думки.

— Завтра їду, вашмості, на переговори з Кривоносом, знатиму, чи хоче бути полковником Війська Запорозького, підлеглим нашому старшому, чи дейнецьким генералом. І вас прошу, мості полковники, остаточно стати, як стоїте: може, манить котрого Кривоноса слава, то йдіть, але костей не зберете. Є то ворожа рука в тому, щоб нас роз’єднати… Так, як нині стоїмо, — напередодні слави або потали, теє вам я кажу, і батько Богдан скаже вам те саме, ніхто інший. Tandem, буде ж все наше діло марним, проклянуть же нас posteriores?.. Римляни єсьмо чи сліпа чернь?..

112