День гніву - Страница 110

110

— Вішатимеш, Йогане? — крикнула русява маркітантка, шалаючись біля шатра. — Не забудь же мені дати мотузку, з вішеляка мотузка — саме щастя… самий талан…

Римшу вже не несли ноги. Його поволокли опудалом до дубків, де розташувались міняйла з крамом. Табір, позіхавши од нудьги, стрепенувся. Навіть ті, що дрімали горізнач, насунувши капелюхи на лоби, пробуркались і посідали. Вішання людини — добра розвага. Котрийсь з охочих уже сукав тугу шворку й питав за баранячим лоєм, обозна шушваль, хлопчаки-бубонщики, погоничі, просилися на катюг.

— О бісові муфмафи, — взяло Римшу за серце, — триста пар куп вам болячок в печінку, в саме серце ваше, о лотри, о шельми, о стосот разів прокляте байстрюччя, о свинячі хвости, щоб вам не діждати найближчої неділі по моєму вішанні, щоб вам викрутило вирла, так вам хочеться дивитись на мою муку. Грець вам, гицелі, грець вам, людолови, покарав же мене Господь тим одним горем, що вас бачу, гузнобийники, бецмани…

Римша збагнув, що нічим їх, товстошкурих, не пройме, що повісять його без милосердя, як кошеня, й ніхто, а то таки ніхто, навіть і не подумає заступитись. Взяла його лють. То ж і знатимете, гицелі, як умирають не сучою смертю. Випростався й шарпнувся з рейтарських лапищ, сам, без оправців, хотів іти по свою поталу. І почав було вже відмовляти «Отче наш», бо таки з Богом прагнув покинути цю юдоль, як тут погляд його впав на ввійстя до одного барвистого шатра, де, як догадався, пробував бабський фельдфебель, а там стояла чорнява дівка, розморена в спекоті, в шарлатній юпці, гриміла дукачами. Прикрила долонею очі від сонця, бо било, аж сліпило.

— Файстле, — вереснув Римша, — то ти, солодка відьмо, то ти аж з Авгсбурга сюди прибилась, бісівко? Де ж ти своїх папенгаймців покинула, циганко? Не повісили тебе шведи, не облупили тебе валлони з відьомської шкури?.. — сердечно їй зрадів.

Чорнява пізнавала його. Знала, знала колись і його, шальвіру, таж товклися в одному обозі, таж міняли ті самі фальшиві цехіни, Матер Деї, подумав би хто, де вдруге зустрінуться?..

— Римшо! — рвонулась до нього, а мала добре серце, заломила руки. — Та ж за що тебе оце так?..

— За невинність, дівонько, за снігову мою невинність… Твій Франкгайм найнявся Вишневецькому, то й душу, і серце продав йому, за одного винного віддасть десять невинних, так хоче вислужитись…

— Та Франкгайм служить не Вишневецькому, а Хмельницькому, дурню!..

Рейтар двигнув Римшу кулачищем:

— Поспішай ти, Kotz Lung, закортіло тобі наприкінець до зальотів?..

— З петлею лучче поженихайся…

Але Римша врився в землю. Рейтар засвітив йому п’ятірнею свічки в очах, але й у лобі йому розвиднілось:

— От і дурень же я, Файстленько, чарівниченько, та ж і йолоп я, а я мовчав, бо гадав, що то Яремині рейтари, грім мене поб’є! Та я ж дискретно мовчав, бо йду вістовцем до пана Хмельницького, а як же я міг те сказати Франкгаймові, коли я його мав за шляхетського наймита?..

Файстле пильно подивилась на нього.

— Правда ж тому, шельмо?

Римша побожився. Він вже ніяк не хотів іти далі, бився в груди й сміявся, й сльози точились йому, і не боявся вже нікого, а шушваль і рейтари стояли довкола й не тягнули чомусь його на дуба, хоч мав уже на горлі петлю, всі бо думали, що здурів і очманів від страху хлоп’юга. Але Римша пригадав собі вже й швабський шварґіт, і Файстле, добросерда солдатка, обтерла йому з чола піт, і сама Файстле кляла рейтарів, кляла драгунською лайкою, щоб пустили невинного. Профос побіг до обріста Франкгайма, а русява маркітантка зажурилась, безталанна, що не матиме вже вішелякової мотузки на щастя.

Римшу повели знов у намет. Франкгайм не був з тих, що так легко вірять. Але добре, що хоч позирнув на Римшу й послухав; міг собі й не вірити. Таки бачив, що це добра шальвіра, проглядів Римшу наскрізь, бачив і таких частенько. А Римша божився: найвірніший він слуга префекта Хмельницького, генерала всіх запорозьких козаків. Взяли сацюгу в перехресний вогонь, звідки йде й куди:

— Руку у жар покладу, ганси, — заверещав, — а чого я післаний від козаків, то не ваша справа, наймані шкури, з вами я не маю конфіденції, — так казав, — зі знатнішими людьми я конферую, не вам, жолдацькі душі, реферуватиму, а тим, хто мене посилав, це не справа вашого куцого розуму, так і скажи їм, Файстленько, бо вони сьогодні тут, а завтра їх вже нема, повіялись, а я на моїй-таки землі живу й тут сконаю…

— Говори правду, не завихлюй нам лоба, ляроне, — блиснув Вільгельмус Франкгайм, — чий ти конфідент? До того йдеш, Kotz Tausend?..

— До пана Львисерце-Виговського, обрісте, він мене посилав…

— Нема тут Виговського. А може, ще й пана Хмельницького самого ти кумпан?..

Ганси його обступили, сміялись.

— А ще кого знаєш з козацьких принципалів?

— Петлі не минеш, коли збрешеш…

— Вже метеляє, Kotz Lung, вже крутить, гунцвот…

— Кого ще знаєш, скажи їм, Римшо, — крикнула Файстле, — бо то шорсткий люд…

— Пана Стеткевича знаю, пана Мрозовицького… — Римша знову почув мотузку на шиї.

— Мрозовицького?..

Ганси поглянули по собі олив’яними важнющими очима.

— Пан Мрозовицький недалеко звідси, — заскрипів обріст, — він лежить на якихось чотири постріли звідси…

— То ведіть мене до нього, — осмілів Римша, — там ви побачите, кого ви потурбували, там, — репетував він, — вже ви свій відвіт дасте за мене, муфмафи. Ого, пан Мрозовицький мене добре знає… Ви, шваби, мов ведмідь, що б’є на лобі бджолу, а з нею разом і чоловіка… Тая вже мені швабська послуга…

110