День гніву - Страница 107

107

Ніхто достоту певного нічого не знав. Втім люди, що їх Римша зустрічав у лісах, їдучи одинцем, боялись його, так як і він боявся їх, тож про щирість не було легко. Посесор з Райгородщини, до півсмерті переляканий, трясучись за свої чада й вози, розповідав Римші, що Хмельницький виступив із Паволочі, це певно. Та й сам Римша бачив, що звір біжить зі сходу, й птаство стривожене, — достеменно іде військо, але з яким заміром, того вже посесор не знав. Може, миритись із Річчю Посполитою, а може, й мірятись. Веде, казали, пан із Суботова й орду з собою, мир, мовили, підписав із ханом кров’ю на сто літ, всю Молдову й Червону Русь віддав у ясир, але які в нього з ханом замисли, мій Боженько, хто ж то може знати? Але що шарпанину гільтяйських куп стримує й карає на горло, це правда, великий гнів у нього через те з Кривоносом. А один ченчик-бернардин із Бердичева, такий наполоханий, що Римшу аж милосердя брало дивитись, як дриготить усім тілом, і шарпає бровою, і кривить писком, як з пристріту, впевняв, що Хмельницького вже нема, що його знесла старшина шаблями, бо хоче покоритись Речі Посполитій. Явні теревені, думав Римша, за таке то б напевно не зносили Хмельницького, хіба за щось інше, бернардин ще й інше правив, але таке, що зовсім не трималось купи, — мовляв, Тугай-Бей погнівався з козаками на смерть і присягнув на Корані привести на аркані всіх полковників, а Кривоноса аж у саму Варшаву привезти в залізній клітці. Вже й Москва буцімто рушила на приборкання бунту, а частина козаків уже передалась на королівську службу, навколішках благає прощення. Римша махнув рукою на те все, коли б, отченьку, все це була правда, то б не ховався ти в лісах, верзеш казна-що. Лишив його самого в лісі, нехай другим точить баляндраси. Четвертого дня, бувши у великій тривозі за свою мамону, на підбитому коні і серед найчудніших чуток, вибрався Римша на лобунський тракт. Тільки великий голод примусив його податись з лісу на галявину. Але й над трактом не було лучче. У вигорілому Гризові не бачив ні одного собаки, ні рваної кішки, лиш бур’ян і лобода зеленіли на згарищах Кунева, біля руїн замочка, на дубах рясно висіли вішальники й круччя довбало їхні кості, ні душки кругом, і печаль та журба обсіли Римшу: в заразу й пил, у сморід і гнилизну обернешся й ти, сарако, схоче лиш котрий, не питаючи твого роду, ні гербу, вперіщити бесагом чи рогатиною простромити, і витягнеш ти худі свої лабети, не насолодишся як слід принадами цього короткого твого життя. «Справді, гірка твоя фортуна, чоловіче, — думав Римша, похнюпившись, — розпач огортає тебе, коли погадаєш собі про такий ниций кінець, і жаль збирає тебе, що Господь Бог створив цей світ, де нічого іншого не маєш, тільки тлін і сопух, суєту й мордування, ґвалт і муки, лють і заздрощі…»

Під Лобунем, у ярку біля бджіл, зустрів посполитого дідка, а він йому прошамотів, що небагато божого люду й залишилось у Лобуні. Панів вирізали молойці, замочок спалили свої, а потім, як прийшов карати пан Ярема, то аж двічі карав, і то так, що зосталася сама пустиня, від Полонного, як займеш, аж до Немирова. Хто міг — утік, молодь гуляє з паном Максимцем, може ж таки, засміявся тихесенько дідок, до решти скрутить в’язи панкам, легше тоді буде на світі.

— Матер Деї, — казав собі подумки Римша, підганяючи свойого змореного мерина, — волосся стає тобі дибом, особливо цією нічною порою. Вішальники й опирі кругом, а для відьом сабат, сабат… Мор, смерть і війна, гірше, як у Чехії й у Палатинаті, одне цвинтарище залишилось, тільки місяць, опирячий брат, а йому, сміється, песький брат, гунцвот. Пропаще наше покоління. Не зазнає вже раювання і спокою. Ось так-то, ось як-то живе людина. Тінню нужденною живе, сліпе й нікчемне вона єство, і минається бистренько, не знавши радості, а саме лиш горе. А прийде на людину година, витхне духу в катівських кліщах, або в петлі, або під келепом якоїсь шельми, то хіба, гадаєте, й по смерті хоч зазнає спокою? Найдеться й там криве свідчення і лжеприсяга на неї, й замість безжурного літання поміж янголятами запроторять твою душу у пекло й будеш вити там, душко моя нещасливая, за свої й не за свої гріхи…

Ці сумні його міркування перебило заволання людей, що виринули з темені. «Ось тут мені й кінець», — подумав Римша і віддав Богові душу, але прошепотів при цій нагоді й заклинання від розбійників, якого навчився у Швабії. «Римша звусь, — простогнав, — божий чоловік…» А втім, йому впало в очі, місяць-бо стояв ясно, що ці люди, заволавши, хоч і мають самостріли, не виходять із кущів, знать, трусять штанами так само, як і він, а може, й ще більше. І тоді наїхав на них грізно: «А хто ви будете такі, людкове?..»

— Адама пана Кисіля, носівського старости слуги, мостіпаночку…

— Пана Кисіля?..

Римша аж підстрибнув у сідлі. А то ж фортуна йому, а то ж Божая ласка. Та Кисілевих боятись нема чого, та ж то самі крутійського роду, плащаться між молотом і ковадлом, біс їх самий знає, та й вони самі враз із паном своїм достоту не знають, на яку їм стати ногу. І серце йому зразу підскочило.

— Шляхетноуроджений я, ваші мості, звусь Транквіліонус Римша, метеляюсь по грішному світі, як і ваш пан староста, і каштелян, дай йому Боже здоров’я, бо то добрий чоловік, і ми собі з ним кривди не зробимо ніколи…

Тоді люди вийшли з кущів, обступили його, придивились йому і повели поміж руїнами, під церкву серед густої яворини. Там вбереглася від пожежі корчма, й там ночував з дороги пан каштелян і сенатор Адам на Нізкиничах і Брусилові Кисіль враз із своєю невеликою челяддю. Римшу прийняв на подвір’ї секретар сенаторів пан Петроній Ласко (тую лисячу пику Римша в Києві десь вже бачив) і йому розповів Римша найсердечніше, що, потурбований Гайчуриними молойцями в дорозі з Овруцького (а там має фільварок і декілька ґуралень), прямує тепер із Заслава до Житомира в надії найти свою сім’ю, розкинену по всіх усюдах через цю війноньку. Сам він — шляхетноуроджений, за обрядом — православний, а з переконання — вірний горожанин Речі Посполитої. Так прилестився Римша до людей Кисілевого духу, мовби й змалку вчився у нього гнутись, мов лопух від вітру. Натякнув на бажання аудієнції у пана каштеляна (надіючись дещо вивідати при нагоді), але пан Ласко сказав, що пан Кисіль занедужали і через отсю недугу й перервано подорож.

107