День гніву - Страница 108

108

— Не є це недуга тілесна, — говорив ввічливий секретар пан Ласко, частуючи Римшу в корчмі, яку зайняло панство Кисілевого почту, — це є morbus animi — недуга духу. В сій важкій місії, якої піднявся великодушно й. м. пан Кисіль, зустріло його лиш само коварство. Всі замисли його пішли внівець, ба, ще більше ворогів придбав собі своїм старанням про публічне добро, ніж їх мав перед тим. Не щадив же свойого здоров’я, про майно не скажу нічого, бідний став тепера, аки Йов на попелищі…

«Хотів би і я таким Йовом бути, — думав Римша, смачно заїдаючи й без особливого прошення, — скрізь голод, а проте ви, пеські синове, курятинкою та каплунцем не гребуєте…»

— Доброго слова не заслужив пан Кисіль, на милість вашу, пане, — говорив Ласко, мов би й хлипаючи, — журився ж паче всіх страшним пролиттям християнської крові, а що з того: козаки називають його панським підлизником, а шляхта — шельмою, прости Боже, й навіть сучим сином…

«Кожного так назвуть, — подумав Римша, — хто не знає, до кого пристати. А дві матки ссати не йде, паночку, не йде…»

Пан Ласко смутно поник головою. У корчмі, як роздивився його Римша, був він ще більше схожий на сивіючу влесливу лисюру.

— Нашу одіссею оповідати вашмостеві, то не стало б і ночі, — скаржився Ласко, — не буду тобі виясняти й крутійства нинішньої політики, прости Боже. А втім, вашець людина, як видно, бувала, знаєш добре образ цієї суєти, що ся кругом нас діє, чи не так? Транквіліонусе, мості Римшо, втратили ми Україну, нема що. Пан Кисіль хотів бути суддею, й то справедливим: погодити дві сторони, а скажу щиро — одна й друга варті одного. І хто цей бунт затіяв, таки не розбереш…

— Хто ж, як не Хмельницький, — вкинув Римша, удаючи дурного.

— Так-то воно так, але, як виходить, то мачали й інші пальці в тому ділі. Сам покійний король, нехай йому ся легко ікає, Владислав IV, не забороняв їм, Хмелевим спільникам, конспірації… Та що король? А канцлер, гадаєш, не знав про те?..

— Юрій Оссолінський?

— А хто ж інший? Підозрюють і його, хоч голосно не говорять, проте на сеймі, у Варшаві, от-от було б зірвалось це слово. Змова ця добре зав’язана була, — а ми це з паном сенатором дослідили, бо люди й у нас є бувалі. Знав про те, що бунт має бути, й Виговський, нині великий пан у Хмельницького, а то найбільша сатана, й Хмельницькому все шепоче до вуха… Й інші демони там є: і такий Мрозовицький, і Гуляницькі з Волині, й пан Мазаракі у Львові, й аріанські браття разом з їхнім пріором бароном Юрієм Немиричем (і навіщо такий пан до таких справ мішається, мало йому чернь маєтку попалила?), ба, та й у Києві відкрились-мо змію, єзуїтського магістра…

— Кого ж такого, — поцікавився Римша, — можеш мені сказати?..

— Чому ж би ні? Ти свій чоловік, бачу… Гедеон Юрій Рославець зветься тая змія… — нахмурився Ласко. — Та чи мало їх?.. Бачиш же, які то демони коло тієї безголової черні ходять, бачиш, де її, немудрої голова й розум?.. За такими конспірантами не вдіє й пан Кисіль нічого… Хоч і він мудра голова. А тепер їх, козаків, із Польщею тільки залізом розсудить, прости мя, Боже. Душечки і козакам, і панам роздирає ненависть. Одне думають, друге говорять, а третє чинять. Як же їх мирити? Був я у червні, іменем пана Кисіля, в Чигирині, переказав бажання сенату, подарунки привіз, перемир’я підписав, і прирік мені пан Хмельницький не йти на волость, відпустити орду, заборонити шарпанину й мордування. Добре. Їде з тим пан Кисіль, сердечно втішений миром, до Варшави, реферував панам. Добре, кажуть пани, нехай ся з’їде комісія. З тим виїхали й ми, й козацькі посли. 23-го августа мав би бути з’їзд для переговорів. І душка пана Кисіля ся веселить: велике діло довершив батько вітчизни, не буде вже крівця християн ся лити. Так що ж, ваша мосте? Поки ми в комісіях радимо, як би то прищемити козаків, щоб і коза сита, й вовк цілий, розумієш, друга комісія секретно скликає шляхетське рушення, зброїть старого й малого, з нас ся в кулак сміє… Звичайно, це пана Хмельницького роздражнило. Тут ще Вишневецький з Кривоносом зчепився, мов собака з вовком, де ж те перемир’я? Не маємо тепер віри ні у пана Хмельницького, ні у панів, так як би ми були не комісари, а шахраї й крутії, прости Боже…

«Бо і є ви такі, — посміювався про себе Римша, — крутили та перекрутили…»

— …за нашу щиру волю дві отчизни поєднати — ось що маємо…

— Куди ж прямуєте тепер, панове комісари?..

— Чи ж я знаю, — скис зовсім пан Ласко, — прямуємо до обозу коронного рушення, під Чолганський Камінь. Своя сорочка таки ближча до тіла…

«Бачиш його, — погадав Римша, — своя, панська, шляхетська сорочка таки ближча, ніж козацька». І сказав уголос:

— А до Хмельницького не хочете?..

— Пощо, пане мій Транквіліонусе? З яким лицем? Вже він нам не повірить. Вже тепер на його добрість не надіймося. Гадаєш, не збагнув він, що йому готують? Гадаєш, повірить, коли його усиплятимем, а тим часом під Костянтиновом уже сімдесят п’ять тисяч стоїть під князем Заславським. Чи ж не можна було інакше взяти Хмельницького?..

«…От про що ваші комісії радили, шельмо. Добре, коли пан Хмельницький відкрив те лукавство…»

— …Під Янушполем вже чати Хмельницького…

— Під Янушполем?..

Римша з радості аж крикнув, мало не подавився курячим крильцем.

— А ти гадаєш, вашмосте, що Хмельницький чекає, як чекав ще два місяці тому? Тая фортуна вже минулася, коли він сидів тихенький та божий, по чубику давався гладити. Було тоді ловити фортуну за хвіст…

— Що ж буде, пане королівський секретарю?..

108