День гніву - Страница 106

106

Реґіментар угадав. Вовгурині й Габачеві продудоніли мостом, наїжджаючи на клуби польських бахматів, але зразу ж по тому боці ріки взяли їх у вогонь. З бескетів, порослих скупим чагарником, знялись мушкетери й пражили з коліна. Там і заграли гарматки. Вже на причілку заварилась каша. Габач проганяв людей на оболоння, коні натурились, Вовгуриних зразу взяли на шаблі Корсакові, а Габачеві збились купою. Ляск і крик лунали мостом.

— Передислокувати! — реґіментар закляв, вістовці мчали. — Авратинський і Хвесько — до берізок, через місток, обходьте, обходьте псявіру…

— Батьку, Габачеві підмогу!..

Посірілі узгір’я під Костянтиновом займалися блідою голубінню. У воєводиному обозі гриміли тимпани.

— Раз мати народила, хлоп’ята…

Габачів кінь виривався, вискакував з трупа. Іржав і кусався бойовий сніжний огир. Упав Габачів бунчук, блиснув у голубіні Габачів панцер, раз — і роздалась оболонням його тисяча, гай-гай — вже чимало лягло братимів на мосту, а панам ішла підмога. Зчепились над самим Случем, тільки виль-виль — шабельки, блим криці й лязкіт, тільки шабель виблиск й луна — луна об крем’яне бескеття.

— Габачеві підмогу, батьку…

— Знаю, знаю… Не слухав, заманили, пропали, goddam, рушай молодецьку, на греблю, на міст… Алла, кричіть, алла, молойці…

Залізне лице злилось із шишаком, а голубінь пестила. На шкуратяний колет упала краплина роси. Рукою в рукавиці потріпав гнідана по шиї.

А Кирикові здалась опанча за Перебийносовими плечима чорними крилами, орліми крилами, кривавий вистіг побіг коневі по брюху від острогів, Кирик разом з реґіментарем вирвав шаблю, і вже зовсім зголубіло небо, коли з розгону скакали в тиху Случ, а за ними не лиш молодецька, а й хмари піхоти, й черні, й люди Авратинського, й Байбузи ген-ген під лісом вплав переходили Случ, і кулі їх стрічали, й мечі…

* * *

Януш Корсак за п’ятнадцятим, як лічили, імпетом не зібрав і чверті хоругви. Мати Божа, що ж то за ордонанс, хто осьде командує? Осінський відтягав гвардію, Суходольський товкся зі своїми на горбах, навіть не встрявав у іграшку, проґавив і пан Корецький, і сіли йому на шию в ліску перед самим табором, а в таборі сурмили ретираду, — хто теє вигадав? Невже повірили тому сотникові Полуянові, взятому на муки, що Хмельницький іде? Невже таки дорадив теє воєвода Тишкевич, обкаляв те, що Ярема злотом написав, — вікторію над гільтяйством?..

— Кривоніс, вашмосте, не бачиш Кривоноса, там, там — у полі?..

— Де гемон?..

І скипів Корсак. В шістнадцятий імпет повів рештки хоругви, гусарів зо зламаними крилами, з погнутими бронями, з людьми, вже нетвердими в сідлах.

— Корсак імпетує, полковнику.

Кирик, як орлик, підривався в сідлі. Горло на горло йшла піхота, від неї чорніли бескети, Габач затикав стебло прапорця на перших палісадах, під панським табором, Гошовець зім’яв драгунію, Байбузина чернь бігла зі списами за Габачевими кінниками — вікторія, вікторія… Ярема відступає, Костянтинів наш!..

Піна, як снігові платки, падала за Корсаковим огирем. Ближчав і ближчав його меркий шолом, вже й різьбився виразно ринґраф на грудях — Богоматір з дитятком, — вже Кирик бачив його бліде обличчя з коротким вусом.

— Заманіть його, заманіть мені його, шкота-зрадника, — кричав Корсак до гусарів, а молодецькі здиблювали коні й свистала криця. Ось Корсак в чвалі наводить пістоля.

— Реґіментарю! Застійте, молойці! Корсака, Корсака рубай, ех ти ж, ґанджуче… Реґімен…

Від острогів Кириків кінь рванувся наперед, на дві шиї перед Перебийносовим, Кирик простяг долоні, наче ловив кулю, а Корсак випалив, Кирик захитався в сідлі.

— Реґімен… — шепотів, хололи уста.

Як злива, шуміли кругом шаблі…

* * *

Корсакових недобитків хватали на аркан. Сам ротмістр уходив із десятком товаришів. Пробивався, мов ярчук у вовчій стаї, до табору.

Полем ганялись за недобитками козаки й рубали їх.

Перебийніс під’їхав до вістовця, що клопотався біля Кирика. Хлоп’я лежало горізнач, просто ясного-ясного неба. Очі важкі, заплющені. Спав Кирик, не спав? Блискучим панцерем пропливала тиха хмарка.

— Розщібни крицю, — сказав реґіментар. І зняв шолома.

— Батьку, — знічев’я спломенів і відскочив юний вістовець, — таж то… Таж то — дівка!..

Перебийніс посміхнувся.

— Я те давно знав, хлопче. Дівка-козак, goddam… — він скочив з коня, кинув поводи й підбіг до хлоп’яти.

— Мене застала… Персами від кулі заслонила… Дівонько ж ти моя хороша, зірочко ж моя… Житимеш же, невже ж не промовиш більше, голубонько…

І схопив її холодні руки й пестив їх, і цілував, і приговорював.

А купи, ясуючи, віватуючи, бігли до нього звідусіль.

Костянтинів відчиняв Перебийносовим молойцям важенні ворота.

Ярема Вишневецький і панські полки відходили в тривозі й неладі.

32

Майстер Римша, навчений гірким досвідом, вистерігався тепер великих трактів і переправ, а мандрував лісами. Не диво, що блудив: заславські дрімучі ліси шуміли хижо, а мандрував Римша здебільша поночі, тримався зір і вистерігався більших куп. Тож узяв спочатку на Судилків, а згодом круто повернув на схід сонця, на Лобунь і Янушпіль, бо сказали йому стрічні люди, що якраз у судилківських лісах денно й нічно йдуть рештки Яреминого корпусу, драгунія під паном Богуш-Гулевичем й німці, які ще недавно лежали на Любарщині. Поночі луна стояла кругом, за дня ж димились обрії, всенька ця сторона завогневіла, непереливки; видно, пани мали військові фатиґи, але з ким — Римша не міг дібрати. Що Кошка, Кривоносів братим, облягав Заслав та так крепко запер його, що й душка не вилетить, довідався Римша від жидів, які втікали з-під Бершаді й тепер зовсім упали серцем, не знали, куди їм і подітись. «Щастячко ж моє, — думав майстер, — що я вчасно видерся з того курника, але що буде далі, як нарвусь, бува, на хоругви того пана Богуша-Гулевича? Кажуть, песький син, хоч сам і руської кості, а вішає й розтісує благочестивих навпіл не гірше від Яреми».

106