День гніву - Страница 101

К оглавлению

101

— Ні, наших не будуть різати.

— Хто заручить?

— Я, бо мені реґіментар дав слово.

Рабин засміявся.

— Ти так віриш на слово?..

— Коли б не вірив, не прийшов сюди…

Трохи перегодя рабин спитав:

— Скільки ти маєш за це?..

— Нічого.

— А чого ж шукаєш з козаками?

— Знаю, що за ними правда.

— А за цими, що в місті?

— За цими правди нема. Я це вам давніше говорив, ребі…

— А правда тому, що ти вихрестився?

— Ні, неправда.

Тоді рабин замовк і в кімнаті настала тиша. Носився пух з пуховиків. Всі в домі спали важким кам’яним сном. Сонні мухи роями бились об широку стелю, стікала свічка на мідяний свічник і за вікном, далеко-далеко, кричали вартові. Рабин сидів, узявши голову в руки й упершись у книгу, здавалось, читає. Але він не горнув сторінок, і очі у нього були закриті. Повіки синіли, набренівши. З-під ярмулки вився волос, кучеряво сріблилися довгі пейси, волосся падало на чорний атлас халату. А над устами все глибшала неспокійна риска. Під вікном хтось ішов. Бераха мимохіть поклав руку на пістоля, але відняв за мить, кроки лунали вже далеко, обхід пройшов.

— Ти молодий, а все знаєш, — злобно упер свої мудрі очі реб Натан у відступника, — вей мір, ти все знаєш. І де правда навіть знаєш — Явейн Мецула, о, Явейн Мецула тебе знадило… Козацьке болото тебе знадило. Вей мір — знаєш же те, як люто загибав у Немирові реб Арон і вся школа?.. Як дванадцять тисяч жидів загибало в Полонному, знаєш? Як богоміллям у Немирові стелено вулиці, як звитками Тори завивано ноги, як коней накривано рабинськими шатами?.. На тому боці Дніпра, у Баришівці, в Чернігові що було, знаєш, ти, мудрий, ти, молодий гаде?..

— Різні є люди серед того війська, — сказав Бераха, не спускаючи очей, — на тих ти, ребе, можеш сказати — Мецула. Але такі люди є скрізь. Кукіль між пшеницею. А теє ти знаєш, як жиди-орендарі брали у міщан, у козаків дочок у заставу і бахорили з ними? А як ключів не давали до церкви на похорон чи на шлюб, поки патинки їм не цілували люди, того ти не знаєш, ребе Натане?.. А як у Нестерварі пани-ляхи свої душі хотіли жидівськими купити, не чув ти про теє? А як у Сіверщині й у Гомельїцині самі жидове, про правду дбаючи, просились до козаків і Вишневецького поспіль рубали, не мовили тобі? Око за око й зуб за зуб, ребе Натане. Будь же ти справедливий і скажи, де не ґвалтом за ґвалт відповість людська натура, чи не вийде з берегів ріка, коли злинуть провісні води з гір?..

— Тая ріка не має берегів, — смутно сказав реб Натан, — тая кривава ріка — море…

— А хто розлив те море, те криваве, ребе?..

Натан Ганновер не відповів. Він підійшов до вікна й глядів у ніч. Жаріли небосхили, малиновими видмами лоскотали мерехтливу зоряну височінь. Було мертво, чумно — мертво кругом. Мов не було ні війни, ні облоги, ні зараз за мурами шерху тисячної черні.

— Вічна ненависть у цій стороні, — сказав реб Натан, — споконвіку гнів і морд, кров і ґвалт, споконвіку тиранство й бунт, лемент і плач… Не поділяться вони тією землею, пани й козаки, о вей мір, кинуться собі до горл, як тигри, й впадуть, і сконають обидва… Може, хтось третій прийде й причавить їх чоботом… А що нам до того, що нам до їхньої вічної війни, юначе?.. Чому маємо й ми загибати в цьому полум’ї, чому й на наші голови, знедоленого, гнаного Ізраеля, валяться ці румовища Содоми?..

— Бо й нас ситить ця тучна земля, ребе, — крикнув Бераха з пересердям, мов забуваючи, з ким говорить, — бо й наша кість вже століттями росте з цього ґрунту, й мусимо раз знати, що ми винні цій отчизні…

Але реб Натан посміхнувся.

— У Ізраеля є одна отчизна — Ханаан, звідки він вийшов, за вироком Єгови. Іншої отчизни у нього не може бути, й всюди, де він тимчасово живе, — це тільки перерва у великому поході, а для того походу десятиліття й століття, як одна мить… І єдиний заповіт у цій мандрівці: не забути про те Ізраїлеві, що він вибраний, ти збагнув це, хлопче?..

А тоді Бераха зірвався і підбіг до рабина, доторкнувся пальцями до його шат і, схиливши голову, прошепотів:

— Хто ж казав, ребі, що про це треба забути?..

Із ніччю росло, розжеврювалось марево. Зубці мурів різались у його нестримній віхолі. Небосхили починали гудіти, остіння велетенських горн. Камінь, ще зовсім не охолоджений після денного шквару, стугонів у заулках і на підваллях. А зорі, у відсвіті заграв, блідли. Ніч, як над Содомою, ставала днем. А сліпучий білий день, у димах і чорному гуді, сахався сонця.

Бераха стиснув у руці ржавий ключ; сам він двиготів, як у лихоманці. Чи не в болотяній, сопушливій, стоячій воді призамкових ровів її набрався? «Явейн Мецула, — згадав він, — болото йонян…»

І тихо совгнувся за рабиновими плечима, похилими від ваготи політь. Заглиблений у свої рукописи, реб Натан не бачив, як пропав Бераха серед ночі.

30

Барська вежа тяжіла над фосою чорною тінню. І вода у фосі стояла смоляна, зовсім тиха. До неї гляділись зорі. Вартові на вежі чули сплеск на фосі. Може, це дика утінка черкнула плесо крилом, заблукана утінка з осоки, що заколивалась, може, чорна сопушна вода пішла кругами, хвилями. Вартові зорили табір за пісковими кучугурами, за хвоїною, табір, розбурханий у відлиску вогнів, у рику високорогих биків, у сміху мужви. «Wer da?» — надслуховував шерех кроків рейтар з німецької компанії Корффа. «Herrn leutnant-obristen Muskeitiere…» Рейтар хотів вихилитись з-за стрільниці, але його морив сон. Він дрімав сидячи, шоломом упавши на мушкет, що блищав у ложищі стрільниці. Тіні совгнулись під самим муром, щезли в проваллі, лопух, дурман засокотали широколистом.

101