День гніву - Страница 100

100

Рабин минув колегіату, обійшов майданець перед палатами Заславських, де ще світилось у вікнах, бо шляхта не сумувала, ще допивала меди, пила за вікторію. Вийшов на Підвалля. Звідти вниз, повз кам’яну криницю, реб звичайно повертався у гетто. Рабин ішов без учнів, вони всі затяглись у варту, пильнувати тепер мурів і брам. Втім, йому хотілось побути на самоті; за дня він утомлявся від людей, плохих і говірких, що докучали йому своїм шепотінням, лементом і тривогою. За дня було душно. Сопух гетто здіймався, ядушливий, вологий, плісінь і гнилизна не боялись сонця, щілинами, між будинками й хижками ліниво текла одвічна склизь. І так само нудно, так само одвічно гомонів невтомний шварґ бездомних людей, притолочених цим глухим небом.

Рабин ішов, похиливши голову. Тільки тепер він міг думати про золотоустість Юди Галеві й мудрість Мозеса бен Маймона, тільки тепер, у цій місячній тиші, що обсотувала його таїнними тінями, міг він роздумувати над глибинами Мішни й Гемарри — священних збитків…

Черлень неба із південного боку впала на срібну землю й полоснула, як лезом, бриніння місячної стежки. Ганновер підвів голову — йому почувся тихий стогін. Спинився. Стогнав хтось не на землі, а над землею. Чи не на деревині? Ні, це було дивне дерево й ще дивніша людина, страшно скорчена, чудно прив’язана до дерева. Але ні, вона не була прив’язана. Вона була наткнена на палю. Вона ще жила, хоч гострий кінець палі пройшов їй через нутро й вистромився під грудьми. Реб Натан підійшов ще ближче. Невже цей чоловік міг ще жити? Він дивився глибоко запалими яминами, але, мабуть, вже нічого не бачив. Половина лиця його була в місяці, а лице залите чорною кров’ю, це, давніше, тріснули жили. Несказанно прикре було це обличчя, шарпнене гримасою, вишкірене, зовсім чорне. Чуб звисав з чола, на довгих вусах згусла кров. Козак, сахнувся рабин, козак, але в якій же муці він конав!.. Рабин метнувся вбік, але перед ним була друга паля з людиною, ще далі третя і далі знов — здовж усього підвалля сиділи люди на палях — може, сотня їх, може, більше.

— Бен Маймоне, — шепотів рабин і відчув на чолі холодну приладь поту, — що може вчинити людина людині? Такий же це закон Мішни — око за око?..

Чорним шерегом люди заклякли, покорчені, обв’ялені шкваром, застигли в тварючій німоті болю. Він вивертав нутро, розколював груди, рвав серце, розчімхував мозок. Западались у смерть, як у найлюбіший визвіл, адже ж деякі обличчя, роздерті мукою, нараз ясніли безкрайою ніжною знемогою. І тихли.

— Креснув би ти, чоловіче, вогню хоч до люльки… — почув рабин над собою глузливий голос.

Натана Ганновера раптом замлоїло, зассало під серцем, він похитнувся. Цей чоловік ще жив. Рабин боявся глянути вище, він бачив тільки його полотняні шаровари з потоками чорної крові. Чоловік вгрузав у палю спрокволу. Можливо, що перша нелюдська мука вже минула, він перетривав її, тепер його проймала м’яка, може, й солодка, знемога, згодом, коли роздиратиметься його нутро, коли кричатиме натура проти цього неймовірного насильства над собою, розпанаханий, не зборе другої, найстрашнішої, хвилі. Чоловік сміявся. Але рабин навіть не вагався, чи має слухати його, чи йти геть. Він біг. Він охопив голову руками й причитував:

— Шма Ізраель… — хлипав, як дитина.

Срібний камінь на мить захмарився кострубатою, розпелеханою тінню реба Ганновера. Заулки злякано гомоніли громотом його патинків. Він біг.

* * *

Бераха станув у вікні з пістолями в двох руках і ножем у зубах. Ввесь мокрий як хлющ, стрепенувся й заложив пістолі й ніж за пояс. Осьде він був спокійний.

— Учителю, — сказав він, — ви спите?..

Рабин сидів, закляк при столі, упав головою в книги.

Білий його волос закрив сторінки Талмуду. Але він не спав. Він підвів голову й прислонив свічник долонею: з вікна віяло.

— Не пізнаєте, ребі? — Бераха стрибнув з вікна; у фосах вода глибока й смердюча, мабуть, від трупів…

Може, рабин і пізнав його, але мовчав. Його тонкі губи безугавно шепотіли — шма Ізраель, шма Ізраель… Сам він тремтів. Про Бераху говорили в заулках, плювались, невже правда, що пішов у козаки, вихрестився? Присягались, що бачили його з мурів, як був на коні між молойцями.

— Я з того боку, ребі, з козацького табору, — Бераха сів на ослін, і вода дзюркотом стікала з нього, мокра чуприна блищала, наче почорнішала, — я переплив фосу, виліз на мур, двох вартових шелеснув, взяв собі їхні пістолі й прибився до вас, ребі…

Рабин хитав головою, тихо посміхався й тер свої синьо-білі руки. Може, він і не второпував як слід, про що Бераха говорить. Може, він ще й не бачив його.

— А тепер, ребі, дайте мені ключа від хвіртки, що там, у мурі, за синагогою. Я тую хвіртку запам’ятав ще тоді, коли носив з вами книги з горища, так, ребі?..

Реб Ганновер спрокволу притомнів. Погляд його яснішав. Він поправив ярмулку на голові й дивився на Бераху своїми вузькими очима, зеленкуватими, як глиб Гориня. Він збагнув, що цей ґерґіт про Бераху в заулках — правда. Все, що не говориться в світі, — правда.

— Ти хочеш впустити козаків у місто?..

Бераха кивнув головою. Докладніше: він може через хвіртку впустити не більше як декілька людей, що відчинять бернардинську браму, а тоді піде в штурм піхота, яка чекає в шанцях, щоб на перший постріл перекинути через фосу фашину й проломити ґляціс при брамі. Але там, як кажуть язики, всього півкватерни голендрів.

Бераха навіть накреслив план на столі, так як у полуднє, в ліску накреслював Кошці.

— Ти хочеш видати нас всіх на заріз?

100