День гніву - Страница 102

102

— Ти, Берахо?

— Я, молойці… Проходь… — він тримав залізну низьку хвіртку, що так зловісно скрипіла на ржавих завісах. Суто нора, присипана роками, поросла бадиллям, — війнуло звідтіль сопухом. Колись, в чумний рік, жили, виривались цією хвірткою з міста.

— За мною, молойці…

Тіні злились із вологою темінню, з ядухою ґетто, плигнули на карниз, вздовж аттики на даху, знов униз, зашаруділи щілиною, пробігли заулок — розколину між незугарними домками, знов блимнули вгорі. Місяць бив просто у виступець, у постать, що знічев’я скам’яніла на ньому — далі була вже тиха лунна площа, білий камінь, увесь у місячній повіді: «Стрибай…» — шерхнуло муром.

Бернардин, ідучи через площу, спинився: його вразили ці тіні, що побігли до підвалля. Він постояв, може, надійде варта. Пішов. А два фюзілієри Корффової компанії взялись за поруччя, щоб іти дерев’яними східцями на мур при барській брамі. Місяць ніжно-ніжно погладив довгі дула мушкетів, гребені кірас. Фюзілієри бурмотіли, їх морив сон. Втім, з виступця на них звалилось мокре, кошлате. Вони навіть не встигли крикнути. Поміж зубами муру, куди припирали східці, станув профос, він обходив городні й бійниці, й ця шамотнява внизу його спинила.

— Qui est? — сходи скріпили, хтось ішов знизу, поруччя тряслись.

— Qui est?.. — профос підвів курок пістоля.

— Wisniovecii princepis equites.

Купа йшла нагору; передній вже наближався до муру.

— Qua ex manipula? — крикнув, пильно приглядаючись, профос.

— Manipula sexta…

Профос хотів спитати, чому шоста маніпула, адже ж шоста… Але його кіраса раптом розкололась, раптом розкололось і чоло, і ця ясна ніч стала чорною свистючою прірвою. «Семенку, сюди…» — передні вже сіклись, стрибнувши з муру в городню під брамою, сіклись із рейтарами, що, почманілі, ще зовсім сонні, просили пардону. Під склепінням стало зовсім темно; ліхтарню, що стояла на карнизі, скинув котрийсь нароком, і люди вже губились у темряві, вже, клянучи, тратили голову. Бераха нетерпляче волав, по східцях з ближньої стрільниці бігли на мур і стрибали сюди, у під’їзд до брами, оружні люди. Семенкові з Берахою підперли плечима запору, Бераха вибивав каменем глоби в замку, відвалював навалене вервення, а Семенко з трьома брав на шаблі жолдаків, що напирали. Брама закректала, зойкнула, просвіт розтяв темінь. Бераха вже палив із пістолів, фоса знічев’я зайнялась плесками, з мурів озвались самопали, Семенка припирали вже до брами, в тумульті, в січі вже він не розбирав, де свої. Але перші, що вискочили на берег, перепливши фосу, мокрі, як щурі, з ножами в зубах (а за ними інші, кого не підкошував вогонь з мурів), бігли в браму, в бігу вириваючи з-за поясів голі шаблі. З того боку, з осоки, кидались у чорну топку тонь купи за купами, дальші підтягали готову фашину, вервення, колоди. Піскові видми, що мертвіли досі в місячній німоті, ожили, шанцями й ровами плила чорна мурашва мужви, а тут — у брамі, осяяній полум’ям (хтось запалив смолу в бочках), — Семенкові з допомогою піхоти зім’яли німецьке жолдацтво, взяли його під ноги й купою врубувались уже на підвальний майдан. На мурах скрізь, від вежі до вежі, на всіх бійницях вже трубили тривогу. А одноокий полковник Кошка, що лежав ще по тому боці, за бруствером, викресав вогню до люльки. «Не брехав жидовин, відпер браму. З Богом, людкове!..» Підвівся й махнув єдиною рукою, сурмач здалеку бачив відблиск його панцеря під кобеняком. Жоломіґа жалісно вереснула, сурму почули в хвоїні, суремка, як сопілка, скликала гайдарів, а з хвоїни, з розвалених хиж над фосами, біля барської брами, де стояв Габач, ще далі — в шанцях ігумена Жеребила, з північного боку спалахували суремки, жоломіґи, дуди, флейти, — й земля сколихнулась, і бодяччя заскрипіло, й у фосах заблимали зорі, й задудніли-заревли контрескарпи, затріщали палісади — то Кошчині тисячі рушили в штурм за Заслав.

* * *

Семенко відкинув мокрий чуб, що спадав на очі, виткався. Сорочка стріп’ям прилипала до тіла. Лівого рамені не чув, його довбонула каменюка, вухо підтяв котрийсь ґанджаром і чеканом розбили йому лоба, обтер долонею лице — долоня була чорна; увесь вид взявся порохом. В замку ляхи покотились. На комендантській башті піднято вже білу хустину. Заслав піддавався до козацької ласки. Ще біля колегіати пручались рештки Лащевої драгунії, в ринку ще рубався отець Жеребило-Лобунський, а намісника Ємйоловського піднято вже на списи, а товстого Машкевича посікли в бернардинському костелі перед самим олтарем. Вже підпалено рундуки й суконницю, вже лемент і ґвалт стояв на підваллі, де збились табори збігців, і вже й руська дільниця валила купами, як на весілля, вже Габачеві молойці починали дуванити дувана й ганятись за шляхтянками…

Це замкове крило брав Семенко ізруч, браму за брамою, сіні за сінями. Оборонці-черці, шляхтюри, гайдучня, цивільні люди, навіть панни нелегко поступались. Смалили з мушкетів, наваливши на сходи важкі креденси й гебанові ліжка, запирались у кімнатах і кидались до горл з сікачами, з сокирами, зо стилетами; лягали купою, порубані, але не просились. Щойно, коли почули, що не стало Ємйоловського й на вежах оборонці піддаються, втратили серце. Семенко з молойцями припер їх, не мали вже й пороху, кидались ще хто з шаблею, хто голіруч, щоб загибати. Молойці розбігались по покоях, заволочених димом, виважували вікна, дорубували, котрого живого, а кого викидали живцем через вікна, на дідинець, розбивали скрині, дерли злотоглав, котили медвяні бочки, за коси тягли панянок…

А Семенко стояв, розтирав змертвіле рам’я, і свічада обабіч, на всю стіну, в золочених рамах — котре розколене, бо пальнув у нього, віватуючи, якийсь молодець, котре ще ціле, змеркле від пороху, — мигтіли вогняними кипучими озерами. А Семенко плив ними, юнак-богатирчук, юнак-чародій, і не хвилювалась шарлатна тафля, коли підпливали до юнакового дуба зчудовані гнучкошиї лебеді й сікли плесо рожевавими крильми. Прозорокрилі русалочки сновигали над самим свічадом, сідали на краєць дуба й бистрооке гаддя із підводного блідо-зеленого вориння стежило за дубом, й утінка, й хорустіль, й бекач зривалась з очерету, й інша озерна птиця бралась над дубом і, чаклована, підлітала за ним аж до самого чорнолісу, що глядівся в свічадо, виглядав юнака-характерника…

102