День гніву - Страница 97

«З вогню — та й у полум’я», — думав Римша, йдучи до замкової комори й приглядаючись підготові до оборони. «Тепер бракує мені того, щоб козаки-молодці взяли мене таки за справжнього конфідента, коли б застали мене ще в цьому курнику. Треба чмихати звідси, якнайскоріше…» Вартові на бійницях і городнях, брязкіт зброї, біготня жолдаків, розташованих по замкових коридорах, луб’янки з порохом, які несли люди з арсеналу, а найпаче заграва з поля, що била в вікна і в амбразури, переконували його, що не сміє гаяти жодної хвилини.

«Якби я тільки був по тому боці, вже б я з паном Максимцем погосподарював у цьому курнику!.. Вже б я запер гадюру в тую саму парню, де я вчора був, і без челядників оббілував би це гадюччя…»

І quidam, ця лукава личина, не давала Римші спокою. Скурчибик, не досить, що з італійською комедією пошивав людей у дурні, не досить того, що чесних людей продавав гицлям, але ще й сам найнявся в кати. На цього quidam Римша мав особливого зуба. Але поки що він ішов уже в гайдаверах і в добрій катуновій сорочці. Черес видали йому повний, Римша з охотою почав було посміхатись до панянок, що перебігали коридорами, але ноги йому під колінами все ж таки ще тремтіли, й він раз у раз приставав та спирався об підвіконня.

Невисокий, тучніючий домініканин стояв поряд нього й дивився на заграву. Зубці мурів різбились на тлі світлої ночі.

— Pardonate, padre, — сказав Римша й приступив до благословення. Він пізнав абата Пацічеллі, що гостював навесні у Четвертні. Домініканин зрадів йому. Згадував залюбки гостину у князя Четвертинського.

— Але що з вами, чоловіче добрий, адже ж із хреста знімають кращим, чи не пропасниця?

— Гірше, — посміхнувся Римша, — morbus animi витрясе всі жижки.

— Яка причина? — стривожився добрий абат. — Невже ваш ум постраждав?

— Мій — ні, — сказав Римша, — але інших — так. Богу духа винного парять за ніщо про що, так що йому сутужно згадати про батька-матір. І це зветься ще, зважте, добре, бо інший і дванадцятьма пасами з власної шкури не відробиться…

Він розповів абатові, як його піймали на переправі і як, по парні, звільнили на слово. Римша любив похвалитись, по шкоді, звичайно, дбаючи про значне перебільшення своїх чеснот, але, по правді, надіявся на абатове серце, що, за звичаєм домініканів, крихке й милостиве до ближнього в біді. Так і було, і Домініканин витрусив йому свій чересок.

— Коли б я міг, сину, — сказав він зо сльозами, — я відкрив навстіж моє серце цій злощасній стороні, але за це огудять. Тож моє щастя, що завтра виїжджаю, бо хтозна, може, й я, злиденний, зазнаю такої ж парні…

— А куди їдете, отче? — підраховував Римша подумки свій сьогоднішній влов.

— До Львова, сину мій, якщо Марсові дії не перетнуть мені шляху.

Римша зацікавився. Абат пошепки сказав йому те, що чув у секреті: хоч козацьких послів і в мирі відправлено з Варшави, й хоч назначено комісарів для переговорів з Хмельницьким, але це тільки політика, у дійсності все готове для знесення Хмельницького, більш як 30 тисяч коронного війська і королівської гвардії стоїть у Глинянах, і князь Домінік Заславський, сандомирський воєвода, виїхав по булаву, а якщо вдасться відмовити хана від спілки з козаками, тоді вікторія певна. «Золоті вісті, — подумав Римша, — то мені таки не до пана Максимця по привату треба йти, а просто в Чигирин…»

— Молюся за цю країну, — сказав абат Пацічеллі, — бо яке ж то криваве море її затопить…

— Війни без крові нема, отче…

— Коли б то лиш війна, — сказав журливо чернець, — страшніша — помста нерозумних. Те, що Вишневецький тут учинив, а я це бачив власними очима, волає до неба… Що ж то буде, коли цієї тварюки не буде кому приборкати…

Римша нашорошився. Якого ж то автораменту цей чудний напуцатий чернець?

Він дурнувато прогугнявив:

— Хіба ж це не праве діло, отче, карати за своєвілля?..

Абат Пацічеллі похитав головою.

— Скажу тобі, domini, не боячись відвіту: в моїй подорожі по Україні шукав я безсторонньо за правдою. Не криюсь, хотів би я її бачити по цьому боці, у наших одновірців. Визнаєш мою щирість, тим більше, що ти грецької релігії, як знаю. (Римша озирнувся, чи де майнув брат Домінік.) Але не міг я найти тут правди. Правда по тому боці, — абат показав туди, де палало небо, — й у цьому переконанні їду з цієї землі…

Скроні його зайнялись. Гнівно вилискували чорні очиці. Абат дивився вдалечінь й згадував віхолу крові й вогню, що через неї йшов за Яреминим компутом… Житомир, Котельня, Немирів, Глинсько, Погребище… Висвердлені очі, люди, скорчені на палях, відрубані правиці, немовлята на списах… «За ласкою Божою, за ласкою Божою», — говорив усміхнений князь Ярема…

— Отче, — торкнув його Римша, — хочеш же й ти послужити тій правді?..

Абат посміхнувся. Може, вже він цій правді служить, але хіба скаже? Проте Римша, напрочуд уміючи проглядати людей, навіть найпотайніших, сміло прошепотів:

— Сповниш велику службу, отче, коли у Львові, в бернардинському монастирі, скажеш одному свойому братові, високопоставленому в чині, тільки ці слова: «Удовині діти, збирайте плід…» — і враз Римша затремтів: адже ж він ризикував головою. Адже ж, коли б цей патер сказав братові Домінікові… І яке право мав він, Римша, так довірятись йому?..

Але патер знов посміхнувся й ще тихіше мовив:

— Чи не вгадаю я, сину мій, кому це маю сказати?..

Римша задеревів.

— Патрові Генцелеві Мокрському, капітанові in Societati Jesu…

…Римша ще довго холодив чоло, стояв ув амбразурі замкненого муру, лицем до розжареного неба. Вітер розганяв хмарки легкі й прудкі, мов човники. Обрієм синіли ліси, ще мовчазні, ще не лунні. На бастіонах розмовляли нічні бекети. У баштах і в цілому замку ще світилось — офіцерство, ввесь заславський компут ще бенкетували.