День гніву - Страница 96

— Лащові драгуни взяли тебе, — мовив брат Домінік, — бо молодий Гуляницький, племінник того зрадника, що тепер полковникує у Хмельницького, свідчив на муках, що якийсь шляхетка з Паволочі, конфідент зрадника Виговського, перейде перед днем Святого Петра Горинь, а він, Гуляницький, стріне його в Мирогощі, щоб переправити до Луцька…

«Добре, що не подали Гуляницькому мого ймення», — подумав Римша, причитуючи та зойкаючи, пильно слухав:

— Яко же католик єси, і до того поляк, вашець, — продовжував чернець, — вірю тобі, хоч і між католиками є тепер такі гадюки, що передаються до козаків. І скажу тобі більше — єсьмо на сліді кон’юрації й таємного конспірування. Хмельницький користає з перемир’я й снує нитки, де лиш дасться. Що накладає з Янушом Радзивіллом, про те горобці знають, що за його справою задавлено в Істамбулі старого султана, а наставлено нового — теє теж знаємо, його ж та й французьке золото пішло на підкуплення яничарів-убивників… Що не дрімає в час безкоролів’я — теж добре знаємо, хотів би, бач, посадити одного з Ракочіїв на престол, а дисиденти йому помагають… Що простягнув свої загребущі руки аж по Варшаву — теж прочуваємо. Не здивуємось, коли довідаємось, що в цій кон’юрації не один лише пан Немирич (чому — аріанинові й так у нас ніхто не вірить), але й вище поставлені пани замішані… Риба від голови смердить, і що досі даємо собі їздити по голові й з ребелізантами цілуємось, як оце наш примас на сеймі, й армії на знесення ребелії не можемо ніяк зібрати — це теж не без причини… Що князя Домініка Заславського Хмельницький всовіщує листами й м’яко йому стелить, а князь вже й розкисає, а через те й зволікає з рішенням, прочуваємо й знаємо достеменно…

«Та він мені цілий трактат викладає, — подумав Римша, — видно, що не має за дурня; говори, говори далі…»

Він уже сів собі на соломі й розтирав собі щиколотки, таки добре натерті сирівцем. «Знаєш ти, вилупку, та не все, і не будеш ніколи знати…»

— Яко же католик єси, — підкреслив ще раз брат Домінік і спильна впер очі в Римшу, аж йому знов морозцем взявся хребет, — те все тобі говорю, бо маю замір тебе взяти на нашу службу…

— На яку, чесний брате?

— На службу князеві Яремі Вишневецькому, спасителеві вітчизни, скажімо, а втім, нехай тобі голова не болить про це, хоч ти і шальвіра, та ще й на чотири ноги кута.

Римша зойкнув знов, бо пригадав собі сьогоднішню парню.

— Якщо ти, гунцвоте, — сказав тихо фратер, — покажешся зрадником, то досягнемо тебе всюди, знайдемо тебе й у пекельному передсінку, бо руки у нас довгі, а тоді не питай, вашець…

«Знаю, собацюро, зі шкури облупиш, але не такі то ваші руки й довгі, про це й я дещо знаю…» — і Римша невинно, як дитятко, спитав:

— Але чим маю доказати свою вірність вам, чесний брате?

— Виїдеш конфідентом до ребелізантського табору, і то завтра, вашець. Матлярства, як тоді у Львові з Мрозовицьким, а тієї справи ще не забуто, шальвіро, бо не виглядає вона чисто, і не гадай припускати. Про шпигунів трудно нам, бо Русь уся за Хмельницьким, але вашеці не важко буде вдати схизматика…

Римша нахилив свою рудаву гирю. «Навіщо вдавати, — подумав він, — коли хтось і так схизматик».

— А що, вашець, видно, не в тім’я битий і бувалий, то легко втрешся поміж людей, бо там таких шукають. Хоч би й до Виговського на службу…

«А я вже у Виговського на службі…» — захихотів Римша про себе.

— Що ж мав би я там робити, фратре?

— Скажу тобі докладніше перед від’їздом, нині ж ознайомлю тобі лишень: будеш ся старати, вашець, в кон’юрації з нашими людьми, яких тобі вкажемо, а які з нами в конфіденті, згладити Хмельницького…

— Як же то, добрий брате?

— Огнем, отрутою чи лезом — все одно, аби тільки витхнув духа…

І брат примкнув очі та зашевелів губами. Молився. Нетля билась об ліхтар. Жовті блими стрибали по рапавих стінах.

— Так, — підняв по хвилі повіки брат Домінік, — це все було для публічного добра, а тепер поговоримо про приватні справи…

— Слухаю, ласкавий фратре…

— Княжна Четвертинська перебуває лиш там, де псубрат Мрозовицький. Не вірю в те, щоб передалась задля горливості у вірі чи задля зичливості до козаків. Мала умовлений той побіг з коханцем вже давно, це певно. Тож маєш, вашець, шукати її тільки у Мрозовицького, який, прочуваємо, тепер корсунським полковником. Строго таючись, маєш мені про це подати реляцію, а що далі вчинимо, буде видно…

Фратер підвівся. Тінь його незугарно стрибнула на залізні пруття в вікні. Римша підбігав за ним, безплюдрий і кривоногий.

— Чи підіймаєшся цієї служби, вашець?

«Спробував би я сказати, що ні», — подумав Римша й моргав ікорками, бо фратер підійняв ліхтарню з підлоги й світив йому просто в лице.

— То підійми руку, вашець, і яко же католик і поляк єси говори за мною: так поможи мені, Царю Христе і легіоне небесний, служити правому ділу й знищити ворога в його сімені…

— …В його сімені…

— Амінь.

«Це не є лжеприсяга, — роздумував Римша, — бо він не знає, якому правому ділу я обіцяюсь служити й якого ворога нищити, а втім, Цар Христос зовсім не наказував нищити ворогів, а навпаки, їх любити…» — і він сказав найягнятковішим голоском:

— Єсьм же вільний, брате?

— Так, подбай собі про еквіпунок…

— Я не хочу просити вас, брате, — скиглив Римша, — про зворот моєї нікчемної фортуни, сплюндрованої людьми пана Лаща…

Хоч фортуни у Римші не було (він налічував півкопи ортів і п’ять дукатів), але брат обіцяв подбати про звернення її враз із гойною винагородою за страх.