День гніву - Страница 93

— Ваша милосте, чесний отче, — заскиглив він тихцем, бо догадувався, що й брат Домінік має дечим таїтись від своєї братії, — я в цей рекгедіц, поміж це гільтяйство попав, як сливка в лайно, я злодійством і ребелізанством і не мислив промишляти… Мене князь Четвертинський післав шукати княжну Петронеллю…

Брат Домінік аж горів. Але він миттю одволодав себе й зашепотівся з яригами.

— Де зловлено цього католика?

— Над Горинем, як переправлявся з купою гільтяйства…

— До вежі його відвести. Це не його ждав Соколовський…

Римша таки почув, що мовив брат Домінік. Піт взявся його битим тілом. Але трясця спрокволу переставала ним трясти. Гайдучня поволокла його, як боввана, з проклятої парні.

А ротмістр Януш Корсак слухав реготу своїх сусідів, яких обносили слуги вином серед сичання заліза, серед опару крові, стогнання й скрипу диб. Від душноти, від солодкого сопуху, від мигтіння воскових свіч, від цяпотіння крапель з вологого склепіння, від хряскоту ламаних костей його замлоїло. Йому захотілось чимшвидше на повітря. Переступаючи калюжі крові, жолобки з кров’ю, що спливала з пеньків, він пішов нагору і постановив собі: нізащо не залишатись осьде, а здоганяти негайно ж реґіменти князя Яреми під Костянтиновом.

26

Перебийніс стояв біля високого вікна, а в вікно бився далекий, вже тихнучий гул обозу. На осокорах, у подвір’ї, де ходили коні, таки просто вікон, висіли вішеляки, половлені Яремині конфіденти, черці, посесори. Висіли не день-два проти місяця, й язики в них, як зміїні хвостяри, такі зеленкаві, а в темних дуплах неживі очі; клювало вже їх вороння, випалила спекота. Заскриплять сухі осокори, обернуться вішальники до зеленого гаспида, а круглий глумиться з них, хотіли б закритись руками, не можуть — пов’язані. Шкоти ще горлають і хрипкі голоси — перепились. Гаремниці, було, підійшли до реґіментаря, найсолодша — ота шляхтянка, чим міг її приворожити? Може б, так, на спочинок, але одігнав їх, відвів рукою — щезли, мов літавиці.

Кирик увійшов — реґіментар не чув, такий замислений, а втім, може, й ворожив, читав із зір. Шукав свого сузір’я — Марса чи Скорпіона? А не казали хіба — все знає, сам замовить від рани, від болю, від чуми, може, знає, де росте ефдаманіла — ота вогненна, пурпурна квітка, може, мандрагора, інша чарівна квітка служить йому, може, вебена — таємниче зілля, що про нього лиш шепотять, може, й тепер, стоячи проти місяця (а то ж не денний, не білий світ), заклинається: «Помагай, сатано, помагай; душу й тіло віддаю тобі…»

І мимохіть Кирик почав собі: «Воскресне, да воскресне Господь, да розточаться, розточаться вразі його…»

Реґіментар підійшов так тихо і так тихо сміявся. Кільцями кольчуги з-під драгунського колету шелевіло полохливе лезо свічі. В очах йому стенулись мерехти, золоті, тремтливі крила лиликів. Гостре ж, сіре те обличчя, тільки чоло, що вже не в тіні шишака, зблідло — світання. Поклав юнакові руку на рам’я, дивився, як пише, диктував, знімав руку, відходив, ішов через довгу кімнату, а Кирик стежив за тими вовчими раптовими кроками. Полковник диктував:

...

«…Писав ти до мене, ваша мосте, воєводо Сандомирський, щоб я занехав війну і назад додому повертався… Радо я учинив би теє… Та привів мене до іншого Вишневецький… Він у Немирові і в інших містах немилосердне тиранство учинив над братією моєю… Не перестану його за це шукати, аж доки не дістану…»

— І тому, хто його випустив на мене, не забуду… Але ти того не пиши, хлопче…

Невже таки справді Хмельницький випустив Ярему на Кривоноса, щоб схопили себе — леопард і змія — за горло, в прелютій, найлютішій прі? Правда ж тому, що шепотіли і горлали, явно й славно, може, й з підшепту самого регіментаря, щоб ще більше роз’юшити чернь?..

— В цій війні, — відгадав Перебийніс Кирикові мислі, — нема золотої середини, це тільки пан Богдан із Кисілем собі вигадують, в цій війні тільки таке: або Яремині люди згори або я. Бо й вони, і я думаємо водносталь: не трактатами вести цю війну, а шаблями її скінчити, як шаблі розпочали…

— Пиши ж, менше слухай…

...

«…тому остерігаю пана воєводу, щоб не жалував охорони для своїх речей і ближчих людей… В мойому війську різні суть люди й покладатись на них не треба…»

— Може, дивуєшся, хлопче, а це політика. Гладжу проти шерсті, примилююсь, але нехай знає, та й так він знає — goddam, як дістану до рук — загойдається на осокорі, так як і я загойдався б у нього…

— Навіщо ж тоді блахманити?..

— Воєвода Сандомирський, князь Домінік Заславський своє думає. Може, й польським Помпеушом хотів би бути, о, багато хоче з них — що не пан, то Помпеуш. Чому б йому Кривоносом нехтувати, може, й підіпре шаблею, коли треба. А мені? Коли схочу, й собі не то Помпеушом, але ще знатнішим стану. Чи не слід спокусити князя? Адже ж спокушає його пан Хмельницький, адже ж пише й йому прелесні листи…

...

«…Коли ж би ти думав, ваша мосте, що мене з моїм військом можеш знищити, то я радо вашу мость чекаю…»

Підпиши ж мене:

...

«…з тим будь, ваша мосте, ласкавий. Вашої милості приятель, такий, як зараз побачиш, Максим Кривоніс, полковник…»

— Гербові гадюки, — хрипко сказав і сутінь продовгастої кімнати нашошорилась, — Заславські, Вишневецькі, Потоцькі… А не гербовий і сам пан Габданк-Хмельницький?.. Одне плем’я, одне коліно… goddam… Вони зговоряться, вони, йшовши проти себе, таки врешті облапляться, цілуватимуться, пробачатимуться… Страшнішого чорта бачать — чернь… А хто буде їм орати, сіяти? Хто їм руду, селітру братиме? Не браття, не браття їм броварники, могильники, сідельники, колесники… Інша це кість, інше плем’я…