День гніву - Страница 92

— Скажеш же про те, кого чекав ти, вашець, у Луцьку, з доручення барона Ушомирського, пана Юрія Немирича?.. — промовив твердо брат Домінік, впираючись німими білими очима у в’язня.

— Нікого не чекав я, — відрік в’язень, — в Луцькому пробував я з нагоди сеймику повітової шляхти.

— Але спійманий Гуляницький в муках признався, що вашець — конфідент зрадника Хмельницького, й служиш посередником в його підлих замислах. Не був же ти й конфідентом пана Юрія Немирича, вашець, змову не ти кував з його підшепту, не ти відправив шляхтича й зрадника, Немиричевого посла, аріанина Шапку-Хотольського, на Білорусь? Чули теє люди й маємо їхні конфесати: біля Любартової вежі, у Луцькому, на відправу Шапки-Хотольського і всім братам-аріанам та однодумцям зради ти, вашець, дав гасло: удовині діти, збирайте плід… Що теє значило, вашець?..

Калин Соколовський не відвів очей від того колючого погляду. Пера скрипіли. Хтось глибоко зітхнув на дибі:

— О Господи…

Шляхтич болісно зволожив уста — передчував терпуги муки.

— Можеш мене палити вільним вогнем, — сказав він, — то є твоя сила, ченче. Але нічого тобі не скажу більше, те, що мав сказати, — знаєш. Пана барона Немирича, аріанського брата, як і пана Шапку-Хотольського, тієї ж віри, що я, — знаю, але конфіденцій з ними задля справи повстання не маю. Що сказав Гульницький, те на його сумлінні, не заздрю йому мук, може, й інші скажуть ще більше, але не я…

Брат Домінік підняв долоню. Оправець, що вже чатував, шарпнув Соколовського за собою. На цього оправця Корсак уже звернув увагу. Це була моторна бестія, увіхалась між в'язнями, як звинний різницький челядник у різниці, роздимав горно й підтягав дибу, а сам — каправий, довгорукий, пласковидий — виринав із сутінку, як сатана.

Перед столом стояли вже інші.

— Якої релігії?

— Грецької.

Яриги викотили зікри. Старший аж звівся.

— Чорний піп, Кривоносів підручний, фратре!

Брат Домінік, що заглибився в листки давніших конфесат, підвів голову й посміхнувся. Він гладив своє гостре підборіддя й вдивлявся у в’язня — рослого бороданя, що сливе досягав головою склепіння.

— Отець Ісакій? — брат Домінік аж вийшов із-за столу, зашелестів чорним габітом. Ченці перебирали вервицю.

— Отець Ісакій Булига-Курцевич? Чи не пізнаєш колеги з Падуї?

Це Домінікове обличчя стало напричуд зичливе, рахманне, мов панянське, але зір його мерехтів усе так само білим, залізом. Чорний піп, було, аж відступив, важко перевів дух.

— Раз тебе прокляла матка-отчизна, Юрію Збаразький, — сказав він, — за те, що відступив ти від предківської віри, другий же раз прокляла за твоє безценство, жди ж, виродку, пекельного вогню, коли тебе земний не досягне…

— Але не з твоєї руки, попе, не з твоєї… — шепотів брат Домінік.

Оправець вже подав йому щипці з розжареним залізом. Брат Домінік приступив ближче, від заліза малиновіла його тремка бліда рука.

— Як твій дядько в Терехтимирові, архімандрит Булига-Курцевич, — приговорював він, — як песій син Мрозовицький, недарма ж у Падуї студіював фортифікацію, як шальвіра Виговський, так і ти, псубрате, зрадою Речі Посполитій платиш за її ласку…

Отець Ісакій стояв із заплющеними очима. Може, молився. На скроні набігла жила. Уста стиснулись.

— Якої релігії?

— Католик, domini, поляк.

Брат Домінік підніс палючий клин ще вище.

— Так йому, скурчому бикові, так йому, фратре!..

Машкевич, і Твардовський, і Ємйоловський відгадали задум. Сміялись. Тільки Корсак похилив голову, взяв її рукою, не хотів дивитись. Залізо сикнуло…

— Кріпкий піп, — крикнув Машкевич, що дивився роззявивши рота, — і не зойкне, собача душа!..

Гнали наступних. Оправці вже тішились стогоном і риком кволіших. Катюга хвацько вилискував топором, без ліку рубавши правиці. Опар став ще важчий, ще червоніший.

— Якої релігії?

— Католик, domini, поляк.

Брат Домінік живо висунув голову з високого коміра.

— Як звати тебе?

— Римша, domini, Транквіліонус Римша. І батько мій — Римша, й мати — Римша, й всі браташшя, й сестри — Римші, католики…

Домінік придивлявся цьому безталанному єству, що в одній лише драній сорочці, винужденіле й стривожене, тряслося перед яригами. Зуб не попадав на зуба. В’юнкий оправець, на якого Корсак уже звернув увагу, розжеврюючи щипці, раптом заглянув Римші в мармизу. Смальнув його п’ятірнею по вуху.

— Маєш тебе, собацюро, та я тебе знаю! — прикро крикнув він. — То через тебе, злодія, скурчий бик Мрозовецький видерся тоді зі Львова!.. Фратре, гей фратре!..

— Присяйбі, — Римша цокотів зубами в пропасниці, — всі святі мені посвідчать, що вже готовий був єсьм тобі приволокти зрадника Мрозовицького, але Бог не схотів, сатана йому діру показав, зірвиштанькові!..

— Де княжна Петронелля Четвертинська? — фратер стояв перед ним. Він добре пам’ятав цю руду шальвіру ще з мая, коли під Бониною Горою, в Крем’янці, завважив її в обозі княжни. Товкся тоді цей Римша враз із падуанським Домініковим колегою Рославцем.

А Римші, який віддавав уже душу Богові, якому вже увесь цей час (а він був у підземеллі від початку конфесат, тільки старався попасти в останню чергу) ввижалась найлютіша смерть, блиснуло в голові. Він давно пізнав цього гостроликого ченця, він давно собі пригадав його ще зі Ставропігійського подвір’я, він затуляв лице рукою, щоб його, бува, не пізнав клятий катюга, отой quidam, а його, шальвіру й бандита, цигана, товариша зі Львова, давно вже розпізнав у цьому натовпі…