День гніву - Страница 69

Він почав, проходжуючись з панною по тінистій алеї, про суєтність світу. Так, зітхав, людство — це корабель на хвилях, іноді нема ні стерна, ні вітрил, ні зір; куди ж плисти? Або інакше: чи не сон, не марення це життя наше? Мине, як дим, як імла, розвіється і нічого не залишиться, сьогодні і вчора — тільки тлінь і пил. А чому? Бо правди не шукаємо, вічних істин, живемо з дня на день, і самі ми — тлінь і пил в цьому нашому горінні, серед людської марності. Ось тому завжди: замість віри, і надії, і любові — безвірство, одчай, ненависть, мерзотність. О люта стороно грішна! О люди недобрі, о плем’я зле й беззаконне! Але в цій прірві юдолі є один якір, що наш безкормчий корабель може прив’язати до тверді. Се вітчизна. Для неї живемо, для неї стараємось…

— Ось я, асанно, — зітхнув воєвода й підвів очі до неба, — хіба я тут, на землі, нагороду одержу за мої турботи? Денно й нічно дбаю про добро отчизни, а яка заплата? Наклепи, лжа. Трачу здоров’я, майно-субстанцію, а лихо маю звідусіль…

— О якій же отчизні печешся, пане воєводо?.. — співно спитала панна, потуплюючи очі за звичаєм. Воєвода спинився й вдарив себе легко в груди.

— О тій же, що й тобі близька, асанно. Ще ближча тобі, ніж мені. О тій, що за неї свою кров віддає твій суджений, пан Януш Корсак… Про Річ Посполиту говорю, панно… Про Полонію…

Каштелянівна спаленіла. Вона хотіла відказати, але воєвода продовжував. Озирнувся, стишив голос. Не хотів, казав, щоб чули його українські друзі — ці повзучі змії, о, знає їх алчбу, їх лукавство й єхидність!

— Як же важко нам, хоч би тобі, асанно, й мені, доказати свою вірність Речі Посполитій… (панна спаленіла ще більше). Руські кості польським м’ясом обросли, кажуть козаки, а громадяни Речі Посполитої нас із тобою мають за конфідентів Хмельницького. А я того ребелізанта на голову вкорочу, — збагрянів аж Кисіль, — забагато собі починає. Накладає з потенціями, з Семигородом — листи його до резидента Ґьоса перехоплено, неясне нам, що собі почне з князем Радзивіллом, а про Францію не кажу — пишуть нам, що французькими дукатами вже платить німецьким наємцям! Так, — обтер із високого чола піт, — в Києві хоче бути самодержцем, хоч і перемир’я пропонував. Московію собі прихилити хоче, писав до Москви прелесні листи, але ми його гру знаємо і йому переб’ємо. Ще нині пан Петроній Ласко повезе листи від нас до Севська…

— Навіщо мені те говорити все, мості воєводо? — перебила його Оленка. — Я політичними справами не цікавлюсь…

— Але мусиш, асанно, коли такий час прийшов. Тепер і невісти не будуть байдужі. От княжна Четвертинська передалась до ребелізантів, кажуть; доброї нам слави наробила, тепер на нас, благочестивих, тикають пальцями, всі ви однакові, мовляв… Ні, саме тепер треба діяти…

«Не час прошення, а діяння», — нагадала собі панна, а сенатор, не дивлячись на неї, ще тихішим, ще вкрадливішим голосом просто сказав їй:

— В обозі Хмельницького пробуває й. м. Михайло, брат панни. Для найвищого добра отчизни треба мати в тому ж обозі свою людину. Ти розумієш, асанно? Щоб ми знали всі заміри ребелізантів. Саме тепер, коли Хмельницький розсилає конфідентів, інтригує з потенціями. Мость Михайло до того надається. Боголюб і до роду прив’язаний, все вчинить, коли йому батько накаже. Зволить же панна дискретно говорити з паном каштеляном, щоб синові дав такий ордонанс на письмі, а ми вже самі…

Панна змінилась на лиці.

— То мость сенатор хоче, щоб брат мій, ротмістр Михайло, як і батько мій, як і я, стали твоїми конфідентами?..

— Хто казав, хто казав, — приплющив очиці Кисіль, — для публічного добра…

— Щоб брат мій, добровільно пішовши на службу гетьманові, був коло нього зрадником і шпигуном?..

Кисіль зжовкнув. Панна знічев’я сполотніла. В очах у неї яскріли тихі сині пломінчики. Вона зашепотіла збілілими устами:

— Вашмость, в цю ж мить, не чекаючи більше… Як стоїш, вашець… Рач звідси геть, з цього дому геть… Зрозумів, вашець? Поки псами не цькуватиму… Геть звідси…

Адам Кисіль остовпів. Він тільки перегодя, тільки уникаючи цього синявого відсвіту в темних очах, тільки завважуючи тремт поблідлої руки, збагнув, що вчинив неймовірну недискрецію. Й, не забувши низько вклонитись, швиденько, тремтливими старечими кроками пішов по алеї на кружґанок і, не заходячи в світлиці, кругом-кругом, до брами. За мить його цуґ зацокав підковами.

Рославець з вікна побачив, що панна Оленка сама. Він відложив книгу, що її читав не читав, зійшов у сад.

Панна, скам’яніла на лавці під кленами, підвелась й пішла йому назустріч. Рославець спостеріг, що її обличчя, як після тучі, яка пройшла, проясніло. Вона йшла, і її обличчя стало вже зовсім ясне, спокійне.

— Вашмосте, — сказала вона різко, — сьогодні до Москви через Севськ іде лист від панів-ради на шкоду його мості гетьманові.

— Якому гетьманові? — перепитав Рославець.

— Гетьманові і вождеві нашому Богданові… — тихо відказала панна Оленка Стеткевичівна.

13

— Що писав їй Виговський? Ат, натурально ж, писав про любов. Про бурі житейського океану, про щит Кассіопеї, що ним, зоряним, хотів би заслонити себе від стріл амура, — про що інше можуть писати собі? А я, як той дурень, прости Боже, конфідентом для закоханих! Був для Мрозовицького у Львові, тепер для Виговського в Києві. Скоріше, вашмосте Соболю, скоріше, острогів! До київських воріт, так, повз Воздвиженський розкат, праворуч, скоріше! Дивіться, цей ваш огир зі стайні пана сенатора, а за моїм монастирським не вженеться. Цоки, цоки, поки місяць світить. Пістолі в ольстрах? Не втече песький син від нас. Хто перепинятиме, тому кулю в лоб. Скоріше, мості Соболю, чвалом, чвалом! Обережніше з гори. Скільки їх буде? Нас — троє, але брат Андрій за чотирьох стане, це ведмідь — не чернець. Тепер повертаємо на Поділ. Обережніше з гори. Варта на розкаті спить. Тепер просто перед себе, на Успенську церкву, минемо Кожум’яцькі ворота, там псубрати не сплять, там голендри на варті. Повз ратушу, в цей заулок, до Святодухівської Церкви… Цоки, цоки, поки світить місяць. Уроджоному панові каштелянові все плетиво перетнемо, так моє серце чуло, що готує нам несподіванку. За пістолі, братчики, добре дбайте!.. Вперед, вперед, до Духівських воріт, сюди, до Малої башти. Добра панна Оленка, ласкава панна каштелянівна. Якби не вона, не знали б ми нічого про пана Ласка, цього песького сина, конфідента. То я собі думав, чому це Бориско Грязной товчеться в сенаторському подвір’ї. Інтригу собі з Москвою затіяв пан сенатор — кість українська польським м’ясом поросла, а божився, а лементував, а присягався: я, як Атлас, двигаю ваготу, отчизні служу… Негаразд, мості сенаторе, двом богам кадиш, так добре нема тепер, добродію Адаме. Ніколи на матлярство твоє зважати, це вже наш час, сенаторе… Скоріше ж, мості Соболю…