День гніву - Страница 68

А цей тучний Скорпіон, цей конфектолюбець, цей влесливий гортановстек, цей пухкорукий Кисіль? Невже помилився Рославець, осуджуючи його так з першого погляду? Того, кого Хмельницький називав своїм добродієм і другом? На кого уповав, як на людську щирість? Перемагаючи себе, переступав поріг воєводиного будинку. Йому не посторонився, бутно пройшов і гукнув на конюхів русявий московський гонець. Срібло на ферязі грало в сонці, метелялась при боці легка боярська шабля. Аргамаки, замітаючи хвостами пилюку, заіржали. Гонець хвацько вступив у стрем’я.

12

Дім Стеткевичів під Хрещатицькою горою видався Рославцеві холодним і хмурим. Від тіні густих берестів було в світлицях темно, пахло лявендою й тмином, глухе, аж чорне, тяжіло дерево на гебанових кріслах, дубових шафах. Магістр заглянув крізь розхилені двері, ідучи нагору, каштеляна новгородського. Важко журився він, видать, сидів у кріслах — читав чи дрімав? Замислювався цілими днями, нерадо виходив до гостей, казала Оленка, а гінцям із Погоста й Нового Двору, забраних черню, махав рукою — «об гетом галава ня баліць», хоч маєтності вщент сплюндровано. Ждав вістей з Білорусі, та ж бо й Річиця, й Гомель не могли відсікти ребелізантів — посміхався, таїв же й він свою радість? Чи не благословив і сина Михайла (а він, як казали, вже сотником у Хмельницького) передатись на той бік?

«Скорбота в цьому домі, — думав Рославець, — німі всі, а одна думка. Так воно, так і треба. Золотої середини нема, пане каштеляне. Від тучі не сховаєшся. Настигне й тебе і грім ударить, хочеш либонь бути тим, що в саму хуртовину хреститься, її не ждавши? А панна Оленка ще в більшому фрасунку, як тоді, в дорозі. Глодає й тебе туга, небого».

— Ігуменові Інокентієві Гізелеві передай, — панна подала магістрові чересок, — на вбогих, не говори тільки від кого, та подякуй за проповідь у кафедральному храмі, я такої не чула давно, — її голос зламався і вія затремтіла… — Це правда, що тільки в Києві маємо злотоустих, словом, мов вогнем, пропалюють тебе…

— Чи ти по це мене кликала, асанно? — погладив магістр своє гостре підборіддя й зукоса споглядав на панну. Вона в Києві розцвіла. Зустрілась кров — південний жар й кров — північна хмурність; по Друцьких-Горських і Соломирецьких, від яких походила мати панни, — кров українська, по Стеткевичах, менських воєводах — білоруська. Чорна коса у жгутах аж синя, рум’янець збронзовів, може, в випукле алебастрове чоло, може, в налиті уста цілував панну київський промінь.

— Я б хотіла сказати, — почала панна й спломеніла, — тільки тобі одному, магістре. Бо ти така чудна душа, але серце добре — ти б збагнув мене… Мій брат Михайло в Білій Церкві, передався до козаків… Батько мовчить, і я не знаю, може, це не нудьга, може, це всі таїмо радість… Благочестію вірні… Магістре, вчора князь Святополк Четвертинський сказав мені про Петронеллю… Теє ти чув?..

— Що княжна утекла з дому й, — магістр прижмурив очиці, — мабуть, передалась до повстанців? Про це вже й у Києві говорять…

— І що ти, магістре, на це?..

Він приступив ближче й худий вид його блиснув:

— Нема солодшого нічого над смерть за отчизну — таке через мене передав княжні один знайомець. А княжна те почула, бо в неї серце не мертве. Азали ж не казав я тобі, що камінь ще заговорить і Йаїль стане хороброю, бо гетьманові медіамському змішає сон із смертю…

— Але милосердна Естер, — опускаючи очі, перебила його каштелянівна, — коли перський цар Артаксеркс хотів вигубити весь ізраїльський народ, пішла до палацу просити, щоб не губив ізраїльтян…

Рославець засміявся подумки: «Добре, що читає повісті», — й сказав:

— Час милосердя пройшов. Нині час нещадності, панно. Не прошення, а діяння…

— Ти так кажеш, магістре?.. Азали ж не чув, як мені це вже говорили…

— Хто?

— В чорторийському лісі говорив мені на прощанні Ісакій; пам’ятаєш, той протопіп, що з посполитими пішов до Перебийноса? Він ще багато чого мені говорив…

Вона підвелась і підійшла до вікна. Розчинила його й враз у дрімоту цього темного дому ввірвався шум Києва. Голубінь заясніла крізь берести, бездонна й тиха. Пахіть червня йшла з саду. Довшали тіні, а над містом беззгучно кипів бій пурпурних хмарин. Ясу воздавали узгір’я, сокотали левади. Там, у долі, розлився Дніпро — лівий берег танув в імлі.

Рославець чекав: зволить же панна ще говорити?

Йому — конфідентові — могла б. Але знімовніла. Вона не могла тепер згадати про Корсака — тоді її лице темніло, наче затінене скорботою, вона надто важила своє слово, але чомусь тут, у Києві, особливо після служби в Софії, навіть ось тепер, відкривши нарозтіж вікно, з цієї затхлої холоднечі батьківського дому, така невимовна тривога полонила її, такий неспокій…

— А що писав мость Львисерце-Виговський?..

Дискретно, хитрюще посміхнувся магістр і знічев’я сам відчув, що між цією дівчиною й ним зав’язалось щось добре й дружнє, хоч і несказанно таїнне.

Але покоївка не дала їй відповісти. В саду проходжується пан каштелян, й. м. Кисіль, і хоче, коли асанна ласкава, з нею говорити. Панна підняла брови — пан каштелян?.. Рославець відступив у тінь: він чекатиме панну після розмови; ось взяв уже з полиці «Перло многоцінноє», але що мав воєвода до каштелянівни?..

Адам Кисіль підкручував підфарбованого вуса; дідуган ще кресав іскорки з бистрих очиць, самоцвіти вигравали на пухких пальцях, що обіймали ґарду шаблі. Від киян узяв їхню насмішкуватість і лукавість, але оглада його не тутешня, вишліфував її на варшавських сеймах, на постійному інтригуванні. На цю панну мимохіть споглядав ласим старечим оком; могла бути й на його смак, хоч надто похмура, любив веселунчиків, пустотливий легіт, рахманних кіточок, а втім, не погребував би…