День гніву - Страница 62

Послушник повернувся з мандрівником. Він був чорний, в’юнкий, у запиленому простацькому одягові.

— Я звусь Стефанос Тарфело, — сказав чорнявий, низько кланяючись, — з Білої Церкви… З обозу…

Рославець скочив. Гізель приязно спостерігав його.

— Від його милості пана Івана Виговського до магістра Гедеона Рославця…

— Я — Рославець…

Гречин потакнув.

— Як було відомо його мості канцлерові, з листами до вас, магістре, треба питатись у отця ігумена. І вам, отче, уклони від доброго желателя…

Він розірвав полу драної киреї й добув захованого листа. Рославець пізнав печать Виговського.

— Дорога преважка, — зітхнув гречин і похитнувся, був виснажений до краю, — але з Божою поміччю…

— Тільки до Києва? — спитав ігумен.

— Було б за чим і далі їхати, — сказав гречин, — на Литву дуже тепер пильно. Та з Литви ждемо вістей.

— Надіються у вас на князя Радзивілла?

— Надіються на його давню приязнь до гетьмана. Але в політиці нема приязні, отче. Радзивілл сам вибере, яка сорочка йому ближча — козацька чи панська… Хіба що як підкурять його Несвіж вогнем, як почує нашу силу… Поки що вертить, литовська лисюра, хвостом…

Гречин замовк. Він, видно, умів мовчати. Мабуть, тому й вибрав його Виговський посланцем. Ігумен Гізель погладжував борідку.

— Отче ректоре, — сказав Рославець, скінчивши читати, — Домінус Тарфелло — це велика радість для мене. І я, до речі, прошу вас, отче ігумене, пробачення за прикрі слова про благочестиву київську братію… Як пише пан Виговський, то велика пшениця, й тут у посіванні ся знаходить…

І він тепер зовсім інакше, приязно й довірливо, подивився на ректора.

Гостроликий ігумен блиснув колючими очима, тільки було прояснів, а за мить сіре його обличчя знов скам’яніло. В глибоких темних очах тяжіла втома.

— Не слід поспішати з осудом, юначе, — мовив, — не забруньчить ніколи те, що не виляглось…

Ці слова Рославець вже десь чув. Так, й Інокентій Гізель мав чого таїтись. Інструкції Виговського прийшли на час. Велика пшениця сіялась…

— …Але гляди за куколем, якого на іншій ниві більше, чим пшениці ся народить, — твердо, ще не позбувшись німецької вимови, додав ігумен.

Гречин Тарфелло — й він не був простак, Рославець вже починав розуміти махину, пущену в рух Богдановим канцлером, — торкнув його за рам’я:

— Приватний лист, за просьбою пана Виговського для панни Оленки Стеткевичівни, дочки каштеляна новгородського…

Він падав з ніг від знемоги.

* * *

В садах старого міста височився кам’яний дім Стеткевичів.

Батько не міг відповідати за сина, звичайно, але на новгородського каштеляна дивились зукоса. Тепер оминали його дім польські шляхетські кочі: під Корсунем каштелянів син Михайло перейшов з корогвою драгунів до Хмельницького. Через те було в домі ніяково, тривожно. Пані каштеляниха, з дому благочестивих княжат Соломирецьких, не крила своєї втіхи: знать, виховала сина, як наказано, таки не підняв руки на єдиновірних братів. Але каштелян хмурився, хоч ніхто не смів при ньому називати сина зрадником вітчизни, але міг би, й справедливо; але каштелян уважав себе добрим громадянином Речі Посполитої й відсахнувся би щиро від ребелізантів, коли б прийшлось вибирати. До того хилила його дочка, улюблена понад життя. Що лиш сьогодні отримала листа від судженого й. м. Януша Корсака. Порубаний козаками, лежав у Лубнах, в домі князя Яреми Вишневецького, запевняв її про велику свою любов, але й охоту на козацьку гідру. Поки не повернеться з поля, поки матці-вітчизні не обітре гірких тренів, ганьби й поневіряння, доти не мріє про власне щастя.

— Ось лицар, — сказав каштелян. — Ось римлянин…

— Але його мость Корсак — католик і поляк, — вкинула пані Стеткевичева, — йому й не личить інакше, наш же Михаїл зріс у благочесті!..

— Тим більше, — спохмурнів каштелян, — винен вірність королівству.

— Може, й винен, — сказала пані каштеляниха, — як і Кричевський, як і Мрозовицький, як юний Семенко Збаразький, як і сам пан Хмельницький, а проте почув голос другої якоїсь вірності, й той голос був сильніший…

— Краще мовчати, мостіпані, — відрік каштелян, — не є це справа жіноча.

Панна Оленка слухала. І в цьому домі не було спокою, а глухий гуд бурі. Що панна бачила в часі подорожі — не розповідала, не терпіла розкривати душі, а тут не було кому, бо всіма погорджувала. Благочестива київська шляхта сиділа сполохана. Дехто прикидався недужим, сидіти ж на посесії боявся, і в Києві було неспокійно, бо конфідентами кишіло. Може, брат Михаїл учинив найрозумніше, принаймні не боявся себе. Ах, тільки роз’ятрив рану, навіть листика від Корсака прочитала знехотя, й шарпала серце така тупа нудьга, по чім, по кім — не знала…

Рославцеві, що ввійшов за іншими гістьми, а починали з’їздитись самі благочестиві, оті сполохані, була рада. Може, звикла до нього за цю подорож, може, хотілось, так хотілося сказати йому зовсім не те, що звичайно говориться, може, надив її своєю таємничістю — адже ж не знала поготів, хто він, за ким він, чого прагне?

Рославець шукав її очима. Стояв поміж дрібними людьми — як їх не терпіла! Хвальки, хорошуни, бабодури, боягузи, ненажери — Богухвал Люшня Герановський, Василь Масальський, Данило Юр Воронич, київський чесник, Федір Сущанський Проскура, писар землі київської, Юр Кирдей Косинський, Єремій Тиша Биковський — благочестиві, ревнителя православ’я, але в міру, дбайливі про свої череси, як же тремтять за свої млини, пасіки, гуральні, рудники; чорт би їх узяв, на чий бік стати, так і не знають, дурниками прикидаються, можуть і від рідного батька відцуратись, коли припече; і я — не я; моя хата з краю… Били б і Хмельницького, але що коли Хмельницький таки й у Київ прийде? Пішли б до Білої Церкви, так душа не пускає, а що коли?..