День гніву - Страница 61

Римша принишк, бо не надіявся такого гніву й, по правді, не дуже розумів, про що йдеться. Вже й не казав більше нічого й про дукати, віддані ним на озброєння киян, не згадав ні словом.

— Яка ж ваша думка про це все, магістре? Чи не замирення з панятами? По таких вікторіях? Коли все в вогні, а щастя саме йде в руки?..

— Це тільки початок війни, дурню, — перебив його Рославець, — але війна ця не за вашу дейнецьку сваволю, дурнище. Свята ця війна за свободу, й ти подякуй Богові, якщо твоя чорна душа ще йому вірна, що не твоїм і не Полегенького розумом ця війна ведеться…

— Або що?..

— Бо давно б ви всі такі, в гарячому купані, на палях гнили й члонки ваші ляхи-пани показували б на ярмарках…

Римша мотнув головою. «Що було — бачили, що буде — побачимо…» Тая вперта дейнецька голова відвикла від покори. «Що мені тільки цей Перебийніс світить, то правда», — подумав, але не сказав. Рославець все ще горів. На його прикрий голос аж збіглись черці. Заглянули — й злякано відступились.

8

Коли б магістр Рославець не був схильний здавен до сумнівання, київські благочестиві знеохотили б його вкрай. Тут не віяв той палючий вітер, що на Волині обпалював йому лице. Люди не горіли так, не прагнули, гнані внутрішньою жагою, до простору, до непевної ще мети. Може, це діяла спекота, неймовірна того року Божого. Але в келіях ігуменів, яких відвідував, вдаряла його дрімотність. На обличчях у благочестивих владик важуча сонність, ледве відчинялись втомлені повіки, а пухкі руки, зложені на животах, не могли розп’ятись. Може, не мали до нього довір’я? Але ж листи пана Януша Мазаракі рекомендували його митрополитові, чи ж ручився б старий братчик і ревнитель благочестія за кого-будь? Ні, йому вірили вдосталь. І сухорлявий Інокентій Гізель, обложений книгами, шепотівся з ним як з довіреним другом, таки відкрив йому своє німецьке серце, й ігумен Ігнатій Оксенович Старушич з Видубецького монастиря не крився перед ним, що це все королівство від лукавого й буде суд йому. І Йосиф Кононович-Горбацький, ігумен Михайлівського монастиря, і Йосиф Тризна, архімандрит печерський, й Олександер Тустановський, пресвітер Свято-Миколаївської церкви, й багато інших духовних мали його таки за свойого, а проте…

— Таж війна ця й за віру, й за вас, оспалі, — думав Рославець, — таж ви мусите горіти, таж батько Богдан — ваша остання надія! Матлярі або ледарі, тупоуми, безсерді, покручі без душі, без полум’я. Рикнув би отець Булига-Курцевич, загримів би з проповідниці, так він уже давно в Білій Церкві навчає гніву. А Софрон Жеребило-Лобунський, ігумен Кирилівського Київського, той з причтом подався на південь, той на коня сів і під Корсунем рубався, а ці — одні периноспали, фазаножери, гортановстеки, другі — безплотні схимники, нікому не потрібні пустельники, чого ще чекають, чого надіються? Серед бурі схилити голови, сховатись під дуба, переждати? Вдарить грім, — гірко говорив Рославець, — рознесе конар, в щіпки розпанахає дуба, а ви голів своїх не схороните, вбогі духом пастирі, бурі не переждете, а виволоче вас на мокре й тоді дасте відвіт, о дозвільники в час гарячих жнив!.. Азали ж справа ваша в сеймі така вже певна, що можете дрімати й не піклуватись про свою релігію? Азали ж все ще надієтесь на закони й привілеї, давно понехтовані? Або ж, знужденілі духом, байдужі єсте до дій вашого племені, що зірвалось востаннє, до останнього бою?..

Звірився з цим усім ректорові Гізелеві. Гадав, що найде тут амієнських Петрів благочестія, хрестоносців, подвижників, а найшов сопух, затхлість, сон, мертвоту. Гізель посміхнувся.

— Церква греко-православна, — сказав він, — це мудрість, мій сину. Це бездонна глиб, якої не зворушать найнагальніші бурі. Хто тобі сказав, що ми не горимо? Може, єсть і серед нас матлярі, слабодухи, плотеугодники. Такі є всюди. Але поглянь на наших намісників монастирських, на пресвітерів, на ігуменів. Суть же між ними й великі праведники. А найпотрібніший нам нині холодний ум. Хто скаже нам, що перед Хмельницьким певна вікторія? А що, коли впаде? Хто буде тоді єдиною потіхою Роксоланії? Чи не ця старовинна, випробувана фортеця духу? Цей захист народу й вірних? Ця нерушима стіна? Ця церква, Київська свята Софія, що остоялась бурям і зливам і сяє, як і давніше, серед злигодної ночі й темряви. Ні, мій сину, коли б ми були мірянами, міг би ти нас судити, але як вартівничих церкви не повинен. Чи знаєш ти теє, що, вповаючи, в глибині свойого серця, на перемогу правого діла, ми готуємо себе вже тепер на дорадників ваших битних гетьманів і воєвождів? Чи знаєш теє, що ми, приглядаючись їхнім ділам, пізнаємо на їхніх помилках і перемогах права довершеності? Прийде час, згадаєш мене і те, що наша дрімота теж на велике діло придасться. В тиші келій жевріє думка. Обтешемо рапавість, злагіднимо крайності, знайдемо золоту середину. Шаблі, що розірвала завісу, відсвітом заясніла, направо й наліво, додамо сяйва мудрості. Україна — це не безугавна ребелія, мій сину. Це третій Рим, це держава. І не васальне князівство, а мудра сила. Ти збагнув мене?.. Україна — це або сильна держава, або її не буде…

— Relicuum est optare uti quae tibi placuerint ea di immortals adprobent beneque evenire sinant… — прочитав Рославець з Салюста, що лежав на столі відкритий, саме на сторінках посланія до Цезаря.

— Скажи це не мені, — посміхнувся Гізель, — а тому, хто нам нині дав мету життя… Скажи це його милості Богданові…

Велетень, русявий послушник, увійшов і пошепотівся з ігуменом. Той підвівся й вид його прояснів.

— Магістре, lupus in fabula… Гості до тебе.