День гніву - Страница 51

• Предыдущая
• 51 / 177
• Следующая

Війська йшли. Маяла над бастіоном гетьманська корогва. Богун підійшов і клепнув по рамені. Богун був ще вищий — на цілу голову, велет.

— З тобою жити, не вмирати, пане тезко, — сказав, — випити б аліканту; універсал читав. Добре зложено.

— Похваляєш?

— Аякже ж.

— А я ні, — гірко всміхнувся Виговський, — я хотів іншого.

Богун пильно вдивлявся в нього.

— Чого ж ти хотів, мості канцлере?..

— Декларації окремої Речі Посполитої нашої, Києва окликання гетьманською столицею, князівства й володіння Богданового, на ввесь світ промінюючою свободою…

— Заручиш же мені, що вже час на те? — посміхнувся Богун. — Здайся на Богом нам даного, він знає, що чинить, мості канцлере, краще від нас…

І Богун пішов до гурта полковників.

2

Юрій Гедеон Рославець, мандрівний поет, писав до й. м. Яна Мазаракі у Львові:

«Добре фольгую собі, милий мій друже, в цій мандрівці, що пахне мені весняним цвітом. Гей, та й розцвіли ж пишно сади у волинській землі! З небораком Римшею мандруємо восвояси через такі городи коронні — Золочів, Бузьк, Броди, Крем’янець, Дубно, Олику, а оце добились ми до Погориння, звідки й посилаю тобі листа не «з перцем», а з подорожнім купцем львівським, вірменином, паном Осовіятовицем, що зустрівся мені в дорозі з Києва. Подорожування се багате в пригоди й зустрічі, яко же ця вся земля навесні яріє й шумить, мов молодий ліс. Багато писати, мало говорити, більше слухати. Не встигли ми ще очухатись від вісті про знесення коронного війська на Жовтих Водах, як в Дермані прибились уже недобитки з легкої хоругви пана Замойського й розповідають, терор сіючи в людях, про страшне знесення обох гетьманів — коронного й польного — під Корсунем і в Княжому Байраку, про великий дебакль і ретираду, а найважливіше, про неволю багатьох битних Речі Посполитої воїнів, у тому й самих гетьманів. Але об тім вашмость напевно має вість, бо баталія наступила 16-го, а нині вже маємо майя 27-го, отже, й до Львова страшна ця, а серцю руському мила, вість уже прийшла. Такі-то справи, ваша мосте. Тепер по цілому Подніпров’ї ходять, й уже на Волинь, і в воєводство Київське, й навіть у Староство Овруцьке заходять купи козаків і конфідентів Хмельницького, як мовлять, а де-не-де, то сама чернь — всі ці могильники, й броварники, й чабани беруться за ратища й сокири та зносять і плюндрують замочки й фільварки. Що буде далі, ніхто не знає, тим паче, що нещастя несподівано нас застало й сумна вість про скін нашого доброго короля, рівного Помпеєві переможця невірних і московських варварів, чорною отрутою наші серця заливає. Що буде? Що готує нам завтрашній день?

В пості й покорі продовжуємо нашу путь, мості друже, й обсервуємо неспокій, що сколихнув ці краї, як хуртовина синє море. Вихор іде зо сходу, з-над Дніпра, й ніхто не знає, що посіє він нам. Молись же, друже мій, за цілість Речі Посполитої, бо тренами-сльозами гірко обливається вона й не знає ні часу, ні години, які їй Смотріння Боже готує…

Бачили-сьмо в містах і містечках та замкових градах великі натовпи шляхти, що стривожена хлопською ребелією. Бачились-мо збігців із Брацлавщини й Заславщини — гуляють там загони Перебийноса й Гайчури, Морозенка й Нечая — так-бо звати цих Хмелевих полковників, ці вихри у степах. Говорились-мо з многими людьми різного походження, по корчмах, по нічлігах і на перепуттях. Страхопудів вдосталь, але є й битні люди, що легко всієї справи не важать, а грудьми за Корону постоять. Найпаче ж горе шляхті руській, не знає, на яку їй ногу стати, не знає, куди голову прихилити. Віра одна в них з ребелізантами, але готові їх на паль посадити. А багато з них українського племені, віри ж грецької, та й навіть католики передались до ребелізантів. Нарікають на гніт, на здирства й безчинства, а Хмель, кажуть, нам поможе добро і кривавицю відібрати, що їх забрали мості Потоцькі, Збаразькі й Вишневецькі. Передались уже до Хмеля Виговські, як кажуть, і батько, й сини, а Іван, комісар гетьманський, як говорять, за канцлера у Хмеля. Адам Хмілецький, синовець покійного київського воєводи, разом із панянською драгунією передався під Корсунем. Так само уманський полковник Остап Гоголь. Згадували нам і про Гуляницьких як зрадників Речі Посполитої, і про Івана Тарнавського, що з усією залогою козаків у Корці втік з панської служби до бунтівників. А що вже чернь собі починає, то хіба не треба писати: валом валить і гнівом дише на панів, сенаторів і воєвод.

Зустрілись-мо в Бузьку обоз панни Олени Стеткевичівни, що милостиво нас узяла на драбини, так що ніг не б’ємо й, як Бог дасть, до Києва доїдемо, де молитимусь за тебе, мості друже, перед святими угодниками лаврськими, й про твої заходи для добра нашої бідної церкви грецької розповім і чеснішому ректорові Колегії Інокентієві Гізелеві й архімандритові Тризні, ігуменові Ігнатієві Старушичеві розповім, а сам зложу чолобитну його мості воєводі Адамові Кисілю.

Тебе прошу, мій друже, бережи своє здоров’я й передай привіт від мене пану Петрові Татомирові, панові Гаврилові Горянському й панові Семенові Височанові зі Слободи Покутської та чекай від мене вістей, як і тебе прошу в Київ мені слати вість на руки ігумена Інокентія Гізеля, ректора Колегії Київської, а він мені передасть. Желательний твій, вашмосте, друг і приятель

Гедеон Юрій Рославець

в. р.

П. С. Смотріння Боже хоче, щоб ти, пане друже, поки можна, ласкаво перебував у Львагороді, а може, Воно й схоче тебе небавом до інших, ще достойніших, служб покликати…»