День гніву - Страница 50

«…Белзскую, Подолскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую… — підкреслював нігтем. — …Витебскую й Полоцкую…»

— Дуже добре, краще не треба, пане Іване…

...

«…і не тілко в помежних землях і провинциях наших Руских славноє ім’я наше козацкоє ізпразнили і загладили, але що найгорше і найжалоснійше, всіх оних братию нашу Роксолянов в невольничоє подданскоє ярмо запрягши от віри отечеснія православнія душеспасителнія к греко рускія отринули…»

До Виговського підійшов навшпиньках писар у вишневому жупані, з пером за вухом, з лисячим гострим лицем — Самійло Зорка, старший канцелярист, він і складав цей універсал. Пошепки сказав Виговському новину — Прокіп Верещака, тільки що з Червоної Русі, просить говорення з паном гетьманом. Виговський підняв брови: Прокіп Верещака — це ж скарб для канцелярії. Зорка віддалився навшпиньках. Драгомани, підписки посміхнулись до нього.

Гетьман кінчив читання.

...

«…Кгди ж єжелі ветхій Рим іже всіх європейских городов матерію наречуся может, многими панствами і монархіями владівий і о шестистах чтиридесяти і п’яти тисящах войска своєго древле гордившийся, давних оних віков далеко меншим против воінственной сили римской валечних Руссов с Ругии от Помория Балтицкого албо німецкого собранієм, за предводителством князя їх Одонасцера року по рождеству господньем 470 бил взятий…»

— Знову Одонацер? — підвів Богдан голову. — Це, мабуть, пан Зорка додав?..

— А він це любить, — посміхнувся Виговський, — чи погано?..

— Добре, так і треба…

...

«…Чотирнадцять літ обладаемий, то нам тепер, кшталтом оних древних Руссов продков наших кто может взбранити діяности воінственной і уменшити отваги рицерской…»

— Певно, що ніхто… — Хмельницький пробіг ще останні рядки. — Це все?

— Все, Ваша гетьманська мості…

І Андрій Іскрицький, старший підписок, підбіг з гостро стятим пером. Підписки й драгомани підвелись. Львович, молодий канцелярист, цікаво витягнув голову. Мухи бриніли. Гетьман узяв перо й швидким широким розчерком підписав: «Зіновій-Богдан Хмельницький, гетьман Войська Й. К. М. Запорожського».

— Вождь козаків-ребелізантів, — засміявся Хмельницький, віддаючи перо, й всі підписки засміялись. Гетьман був доброго настрою, хотів жартувати. Й підвівся, кивнув головою канцеляристам і пішов, м’яко ступаючи. Виговський не відступав його.

— Універсал добрий, — говорив гетьман, — складний, багато відізветься на нього, ляхи читатимуть…

— Не дочитають, пане Богдане, кров заллє.

Ішли коридорами фортеці. Високі шкоти презентували алебардами. Кричевський ходив з Демовичем-Креховецьким, облічував щось.

— Людвисарі ждуть, куме, — крикнув до гетьмана.

— Приходь на раду, полковнику, — пройшов Хмельницький.

У вікні стояли, розповідаючи собі, полковник Теодорович, Нечай, Ґанджа, складний Чорнота, вклонились гетьманові. Застиг Мужиловський. По сходах важко йшов здоровенний Бурляй з реєстровими полковниками. Майнув осавул Іван Ковалевський — гетьман спинився.

— Їдеш у Крим?

— Так, ваша мосте, завтра.

— Все маєш?

— Так.

— Тимоша ж привези, пришли не гаючись, сам залишайся, Тиміш мені потрібний…

Пішли, й гетьман говорив Виговському скоро, думки, як блискавки.

— Не слухати Перебийноса, він в гарячій воді купаний, переждати, пактувати.

Виговський хитав головою.

— Я знаю, що роблю. Я ночей не сплю. Все зважую. Я не нагальний вітер. У кого солом’яний вогонь, купи зібрати, різунів — а завтра що? Скільки ще роботи, скільки ще діла… Матер Деї…

Купи йдуть — добре. Гловацький на Сіверщину, Гайчура пробирається на Полісся. Завтра Теодорович і Нечай виїдуть в Брацлавщину, Гладкий вже пішов з Худорбою в Чернігівщину. Вогнем і мечем. Шкодувати не треба. Тривоги задати їм. За це не страшно. Обоз в Білорусі, може, до Чигрина виїхати треба. Підождемо, зміцніємо. А тим часом потенції менші й більші прихилити. Януш, князь Радзивілл, невже він не сидітиме тихо, хто ж, як не він, обіцяв? Якщо Литва не вмішається, півділа зроблено. Московія — Унковського й Бунакова соболями обкинути. Страшно Москви. Сидить тихо, але що думає? Тепер Туреччина. Ковалевського — до Бахчисараю, нехай умовляє. Тугай-Бей — побратим, прийде, але що султан? Це найважніше. Заспокоїти його. Інші — от і нема людей, з ким, з ким, а ви Річ Посполиту хочете, монархію. А цісарство?

— Мещерин, — кинув Виговський.

— А шведи?

— Чаплич поможе, аріанин.

— Іспанія, Франція — до кардинала Мазаракі, вислати негайно листа до Відня, до Реґенсбурґа, до всіх потенцій. Ракочій — от цей, от цей мене непокоїть. Ракочій буде королем.

— Коли б підійшли ми до Любліна, — вкинув Виговський, — ми б їм короля вибрали.

— Підемо, дай зміцніти тут. Гармат нема, гроші треба, ще раз гроші, реґіментарів… А чернь утримати — беллюм сіне капіте… Я все зважив, так, як я кажу, роби, пане Іване, а то ти свій розум маєш, шкода много говорити. Я сказав. Листи не забудь. І до Венеції…

Спинився перед своїм покоєм. Виговський знав, що ще питатиметься зір. Арґолі, празький астролог, з гетьманського обозу взятий, вкрадливо чекав уже, низько вклонився. І ввійшов за гетьманом, сухий, з сивою борідкою клином.

— Зорі, — прошепотів Виговський, — зорі — дурне. Людина собі сама стелить шлях. Схоче — є, не зможе — нема людини. І в тому, що говорить, — правда й ні. Важкий, крутий він. Але тільки він. Ніхто інший.