День гніву - Страница 44

— Це не ці, — сказав Корсак, — не реєстрові перебіжчики, не козаки, а чернь — його сила… Погляньте тільки, фратре, орда, сама хамська орда…

Ченчик вставав і собі в стременах, гусари реготілись з його постаті, хоч і просили недавно молитви за себе, але від Корецького бігли панцерні товариші. Ордонанс — імпетувати.

Чернець не стримався, Хмілецький пізнав, що й у ньому заграла кров, озвався лицарський рід, ломили ж діди його татарву й Москву…

— З Богом, мості панове?..

— І пішли, і пішли, вашмості!..

Застояні коні, як тури, йшли в поле, вимаюючи гривами. Кінники, похилившись, з фуркотом прапорців на списах, з крилами за плечима, в блеску блях, тільки що розминали руки вивертом шабель. Корсак наглив, не накрикував, коні самі прискоряли-прискоряли бігу, й вже-вже світились срібні застіжки на киреї в козацького сотника, що мчав на Корсака, й сотник так само розминав кисть руки, а криця змією звивалась над ним. То Ґанджа й Мрозовицький, молодий корсунський реєстровий полковник (його теж пізнали в обозі), вивели назустріч гусарії й своїх кінників.

Дві лави, забравши все поле, далеко-далеко розкинувши крила, зударились. Корсак, чуючи за собою важкий чвал двох своїх панцерних, обминув сотника зо срібними застіжками й, розірвавши шаблею шаблю, другим, ще страшнішим ударом, полоснув його по шиї. Сотник розкинув руки, в одній була ще розірвана шабля, прихилився до луки, падав-падав на луку, там на шаблі узяли його панцерні.

Той крик, що з ним вийшли оті лави, крик, що зливався довго й недоречно — а-а-а, — знічев’я стих і в мовчанні цяхкала лиш криця, свистіла, вилітаючи вгору й спадаючи, знов — йа-йа. «Скурчибики, скурчибики, скурчибики…» — мимрило за Корсаком, і кінь його знявся на дибки. Присідаючи, замітаючи хвостом поле, перед ним роздимав ніздрі могутній вороний, а просто посміхався йому козацький полковник, як видно було по буздиґані за поясом. Полковник був молодий, хороший, з сережкою в усі, в пишній соболевій шапці з пером, орлевидий, ввесь обвішаний дорогою зброєю.

— Чолом, вашмосте, Мрозовицький єсьм…

Він засалютував шаблею, легко, по-кавалерськи, й відбив шаблю Корсака, що свиснула в льоті. Коні кружляли на місці, вибиваючи кім’я копитами й хропучи. Криця раз у раз стрічалась з крицею, й Корсака дратувало це обличчя, безпересталі усміхнене, це тремтіння сережки. А Мрозовицький лоскотав його передню бляху на панцері, й Корсак чув майстра. Закусив губи до болю ченчик, де фратер — в це червоне його треба, між коміром і рукавом, Олена… Б’ється Тарло, не піддається, так, ще рубонути, чого він шкірить зуби, хам, хам… І знічев’я це обличчя зовсім близько, й рукав метнувся, навіть шов на рукаві, буздиґан за поясом, литий пояс і між очима молот, його схопили на руки панцерні, відтягнули, а ввесь світ блимав через імлу, рожеву імлу…

Чвалували, повертаючись з невдалого імпету, мокрі коні, піна клаптями падала на стоптану землю. Крила за плечима поламано. Сурми так жалібно і далеко заквилили.

Коронний гетьман наказав ретираду.

22

Корсака винесли друзі порубаного з січі, а постійний вогонь з самопалів здоганяв відступаючих; ломились дишлі, коні здіймались дибки, ридвани гетьманів гримотіли, козаки насідали на піхоту; Содом і Гоморра, а вже всім позлотистим панським табором ішла вість: король Володислав IV преставився.

Фратер Домінік тримав на колінах, сидячи на возі, голову Януша Корсака, що був без пам’яті. Ранених звалили на вози, ніхто й не турбувався ними, хіба друзі й панцерні побратими; військо уходило, непереливки, на лоб, на шию відступали гетьмани Калиновський і Потоцький, втім, ще не говорили про прогру: ретірада — це ще не програ, тільки маневр.

— Татари, татари!..

— Мати Божа польської Корони, — шепотіли смажні уста; комарі над вухом, а скрізь мухи, великі, зелені мухи… Над Россю скелі, тиха Рось між вербами, а з круч, з урвищ так і видно було, як здалеку з’їздили кінні козаки, татарва з юками згори стримували коні, а коні рвались до води, жадібно хлептали прозору тиху воду. І піхота, вимахуючи мушкетами, горлачами, купами-купами збігала до ріки, а в Рось гляділись осокори й верби, й від заходу малиновіла хвиля.

— Переймай пана, переймай срібляника!..

Заслоняли долонями очі, вдивлялись проти сонця.

— Та чкурнув, та так чкурнув!..

— На обози, братіє, на обози, на оксамити, на ридвани, на гетьманські куфри!..

— Випили крові нашої!..

— Зірви плюдри, Зайончковські, Тхужовські!.. Ач, як тікають…

— Алла, алла!..

Домінік затискав уста. Віз підскакував на вибоїнах, а з ним трусились тілища ранених, лежали мотлохом, борсались у маячінні, а недавно ще це була битна гусарія, цвіт коронного рушення. Стали кволі, обважнілі, із скипілою кров’ю на вусах, кров запеклась і на панцерних бляхах, що давили груди, ніхто й не подбав їх розіп’яти, кров і на вилогах жовтих чобіт. Скимлив молодший Тарло з чотирьох, що пішли, зовсім ще безвусий, із страшною раною в грудях, а над нею кружляли мухи, зелені мухи. Поручник Грушецький, з перерубаною рукою й ключицею, дивився склистими очима в небо, холодне й високе, й краплі поту котились по блідому чолі. Другий ротмістр хоругви, Цецішевський, брат львівського прелата, просив води: зяяла у нього в панцері, під самим ринґрафом з Божою Матір’ю, чорна рана від ратища. Хлоп мусив бути ведмежої сили, коли збив Цецішевського з коня, бо ж сам Цецішевський — велет, доставав стелі чубом.

Брат Домінік зав’язав Корсакові рану, відірвавши рукав від сорочки, шовк сочив кров, все проступала, й брат ніяк не міг спинити її, густої, текучої, як живої. А Корсак у безпам’ятстві борсався, виривався з рук. То грозив Мрозовицькому: «Я вже тебе, скурчибика…», — то повторював: «Буде воля Божа, най ся діє воля Його…» й «Оленко, Оленко — конвалійко, душко, душко-конвалійко…» — «Тихо, — говорив фратер, — не говоріть, вашмосте, не трудіть себе». — «Бунтарі! — відповідав криком Корсак, — я вже вас… Сто тисяч гунцвот зібрав, руським князем хоче бути, руською гідрою Річ Посполиту обсотати, таївся зрадник отчизни, стільки літ таївся, казав: добре заслужений для Речі Посполитої, а це був ящур, ящур — Хмельницький; скинути його з грудей, вигубити все сім’я до ноги…»