День гніву - Страница 43

Але Адам похитав головою. Всіх, мовляв, не переб’єш, не передавиш, вашмосте Корсаку, а чи це, до речі, закон Божий? Адже ж це братня нація…

— Ні, це не братня! — жарливо крикнув Корсак. — Ця Україна для мене гірше татарви, це нація з вовчою душею.

— Пригадай, вашмосте, що й ми маємо цю вовчу душу і чимало з нас. Націю свою зберегти й так можемо, Речі Посполитій бувши вірні.

— Як Кричевський, як Виговський — зрадники, кажуть, Хмель їх вже тисяцькими поробив, може, й тебе, вашмосте, тягне до них?

Адам Хмілецький не відповів ні слова, може, й хотів сказати — не зрадники це, а Матка-Отчизна кликнула їх до себе. Та збагнув, що тут говорити зайво — і Корсак, і чернець, й інші, а з них багато теж мали руських дідів, вже обросли польським м’ясом. Вже ніщо не тривожило їхніх душ. Хмілецький зітхнув і вийшов.

А чернець із Корсаком удалися в дискусію, обмірковуючи сукцеси великої війни, що саме минала в Європі. Ні, сукцеси невеликі. Гідра реформи, лютерства, схизми ще живе. Може, тільки Річ Посполита польська залишалась єдиною вартівничою святої справи.

А в наметах реґіментарів пили й гуляли.

21

Від двох днів наступав Хмельницький на польські позиції під Корсунем. Ротмістр Януш Корсак, об’їжджаючи вали, ще раз переконався про нездарність реґіментарів: замість наступати — вони дали себе обійти, обложити велеголовим табором і зв’язати сутичками. Мартин Калиновський дрімав у ридвані на подушках, його не будив навіть гук гармат, прокидався тільки, коли приводили пійманих хлопів і козаків на допити, залюбки придумував для них тортури й сам іноді брав за залізо, щоб ним припекти боки в’язням. Тоді випивав меду й закотисто реготався. Та свідчення були скупі, хлопи мовчали, як понімілі, а коли говорили, то незв’язке: за одними, у Хмельницького сто тисяч, а з Черкас підходять нові загони, за другими — рве на собі чуба й жалкує, що порвався на реґіментарів. Це все забави не на воєнний час, говорив злісно Корсак, коли інде, то й він попробував би вогнем хамів та добув би з них правду, але тепер не те важить, на луплення очей, на сотання жил буде завжди час, а тепер треба наступати.

15-го травня почався імпет, але під поганими знаками: кінь у реґіментаря, тисовий огир, спіткнувся, піхота, що пішла до штурму, добре почала — кварцяна, незбирана, але козацька кіннота зім’яла її. Піхотинці, як мишва, розбігались по леваді, хто встигав — обкопувався над трактом, хто непроміткий, так і лягав під шаблею.

Корсак та й інші, що вийшли в поле не з закуреним чубом, не сподівались такого множества Хмелевого війська.

— І шикує, псубрат, добре, — говорив він до брата Домініка, того молоденького сумовитого ченчика-єзуїта, що стояв поряд нього кінно, — видно, що добру школу пройшов гунцвот. Недаремно до Франції ходив і біля великого Кондеуша не втрачав часу… Шанці й палісади викопано мистецьки за одну ніч, ретрашементи зі стеблівського боку поклали як слід, козацькі інженери зрівняються з цісарськими…

— Та вони німців мають. Один Франкгайм…

— Гай, гай. То не Кумейки, мості панове. Ребелізант знає, з чим вийшов. Тепер не диво, що Стефанка так легко зніс. Сила, мості панове, сила на нас іде.

Потоцький, оглянувши позиції з невеликим кінним відділом, ще вчора збагнув, що Хмельницький має перевагу. Дефіле через річечку було запорукою перемоги, Хмельницький мав для імпету невелике узгір’я, коронні стояли перше в полі. Зловлені з челяді під муками свідчили про гемонську силу — однієї кінноти під Ґанджею й Бурляєм вісім тисяч, а реєстрові полки — черкаський, чигиринський, уманський, а драгунія, а запорожці, а Перебийніс-шкот, ба й німецькі рейтари — коли всіх їх порве до імпету, нелегкий буде орішок, нелегкий.

Перший імпет кінноти не повівся, Хмельницький відпер її піхотою, що сальва за сальвою зім’яла, розірвала широку лаву й тих, що мчали просто наосліп, взяла на списи. А тоді, мов мурашва, побігли реєстровики вперед, залягли, окопуючись лопатками, й вибили вмить плоху челядь Корецького зі Скельок. Правда, її вигнали знов кварцяні, але для імпету залишалась тільки панцерна гусарія.

— А де ж самий генералісимус черні, — спитав ченчик, заслоняючись від сонця. Від кількох днів він пристав до хоругви Корсака й легко було з ним. Корсак шукав уже за ним більше, як за братанком чи друзями Тарлом і М’ясковським, ченчик, тихий і розмріяний, що лиш звикав до українського сонця, молився й мовчав, паленіючи від гусарських жартів, проте його мисль жевріла, бліде лице займалось рум’янцем; Корсак волів би його бачити воїном, але спостеріг гострий ум — когорта кого-будь не вислала б на рубежі.

— Ось він, зрадник Речі Посполитої, ось він сам!..

Гусари вставали в стременах, спирались об срібні сідельні луки — чортового сина побачити трапляється не часто, а він же чортів ловить за хвости, ще в Туреччині, мовили, записав гаспидові душу. Ґанджу пізнавали, той ходив із деким і під Охматів, старого Бурляя знав і Корсак, черкаського полковника Вишняка-Якубовича, подільського Івана Богуна знали всі рубіжники.

— Дивіться! Королівську корогву розмаяв!..

— Не поможе йому, в останній день не поможе!..

Виїжджав поміж козаками, напевно значними, кінь басував, хоч і далеко, і за курявою — а через неї меркло вилискували бляхи й сталь — бачили його присадкуватого, оберемкуватого, в киреї, що розмаювалась, — мчав за палісадами, раптовно спинявся й, бачили, нагинався в сідлі, розмовляв, сердито промовляв до піхотних, до рейтарського капітана, знов острожив коня, мчав і пропав за яворами.