День гніву - Страница 37

Фратер недобре блиснув.

— Симеона, що з ребелізантами зважився на зраду, я відрікся, княжно…

І блиск його знов підтяли її очі. Вона глибоко глянула на нього. Може, в цю мить, коли б сказала, коли б хотіла сказати, роздер би ці чорні шати й одяг шарлат — як той, яким палало небо, — шарлат козацького атласу, викупав би в дьогті його, відрікся б від честі, від гордості, від князівства Речі Посполитої, від нової віри, від ласки її — у вихрі степовому омився б, згорів, може, згорів би — та ж Збаразькі панцерами ясніли в степах, під корогвами з Пречистою, та ж Збаразькі кість від кості, кров від крови — ця земля, цей гнів її, ця ребелія…

Але княжна не сказала ні слова. Пішла геть. Шарлатом взята, зашамшіла її важка сукня.

— …Ad maiorem Dei gloriam… gloriam… — зашевелів сухими устами. Кинувся — обоз уже брався під гору, зникав за кременецькими садами.

18

— Поки дірветесь до меча, магістре, бережіть свою голову. У війні, якщо сам не січеш, то тебе посічуть, а третє дається тільки небагатьом, у кого свій, не позичений розум. Досі ходив я поміж дощ, дякувати Створителеві, але осьде — непереливки, тут війнонька буде завзята, поміж дощ не підеш: або ти січи, або тебе знесуть.

— Проте не второпаю, майстре Римшо, з ким же гадаєш іти?

— Того вам не повім, майстре, бо ще не час. Дайте роздивитись. У Німеччині, в Богемії ішов я за тим, чия брала, а тут ще не відомо, чия візьме. А втім, може, й для Римші це судний день, магістре? Може, й Римша в цій війні найде своє щастя…

— Щастя — фортуна змінна, майстре, й ніхто ще не сказав, що таке людське щастя. Для одних — у війні, для других — у мирі, для одних — у гордості, для других — у покорі. А моє щастя, майстроньку, в свободі: послухаю, як пташки щебечуть, як нива сокотить, милуюся Божим світом і славлю його велич, а засну й прокинусь — і радію; думаю, отже, єсьм…

— Ех, магістре, такого щастя не заздрю. Мізерне ж це щастячко, хоч і цнотливе… Людину створив Господь не лиш на те, щоб милувалась світом, але щоб змінила його…

— На кращий?..

— Або на гірший, все одно. Щоб тільки хотіла, прагнула й жила — один день, але славно…

І Римша зітхнув та, поправивши рудий свій волос, пішов до фрауцимру, що й під час постоїв турбувався за свого співмандрівника. Бабодур Римша придбав собі мир серед панянок цнотливих, але лукавеньких.

Що далі їхав обоз княжни Четвертинської й панни каштелянівни, то вість про знесення барського старости Стефанка ребелізантами зміцнювалась. Та й видно було, за всіма знаками земними й небесними, що повідь хлопська валить нестримним валом, що Хмельницький з іскри роздимає пожежу, що виклювалося — вилежалось, по Сян покотом підуть, нема мови, хлопство вже підняло голову, козацька міць міцна не тільки в своїй згоді, казав стрічний у Дубні, свояк кн. Юрій Четвертинський, підкоморій брацлавський, але має дві речі: величезну єдність і фавор (сприяння) — явне й скрите всієї київської землі й Білої Русі.

Хмельницький, пане Богданку, пане державцю суботівський, якої ж ти бурі наробив!..

Панна Оленка одна над тим не застановлялась, перебувала-бо в дивному фрасунку, але не за судженим й. м. Корсаком, не згадувала ж ніколи його імені. Й не в смутку їхала — навпаки, серед пахніючих левад, серед буйного маю, що так ранньо й так гожо зацвів, сама ясніла й погідніла. Таїлась з чим? Дискретно не випитували. Навіть і пані, що вміла допитати дівицю не строгістю, а сердечно, по-дружньому. І фрасуватись не було чим, по правді: пан Януш Корсак — партія витворна, ротмістр сенаторської корогви, сколіґований з найзнаменитішими фаміліями, перший воїн на рубежах, трясуться перед ним і козаки, й татари. Панна — резолютна й огладжена, освіти неабиякої, бистрого розуму — а це така рідкість між невістами, краса українським підсонням викохана, могла, могла надити й знадила, тільки одно — грецької релігії. Що невгнутий в старинній вірі каштелян і його дружина з князів білоруських Соломирецька — про те знали, але о[тці] капуцини недаремно ходили коло панни. Годилась прийняти католицтво й брати шлюб у львівській кафедрі після скінчення кампанії. Визвана каштеляном до Києва, поквапилась і сказала князям Заславським, у яких гостювала, що особисто переконає батька, чей же не буде ставити спротиву, коли йдеться про такого судженого, як пан Корсак. Але не та, не та була причина наглого виїзду зі Львова, так супонувала пані, інший якийсь був замисел панни й, може, до доброго — одруженню з Корсаком — була вельми супротивна. Боялась неблагословенства Божого.

— Яку втіху, отче, який зиск мали й мають ті, що від старожитньої віри для марності того мізерного світу відступають?..

Отець протопіп скріб борідку (лукава ж бабище, так і ціляє в Оленчин городець, мов і незумисне):

— Єслі для слави сього світа, — сказав, — або для багатства, то суть речі марні й зрадливі, й не один на том ошукався. Правдива віра не за тим іде й пізнається, бо ж Господь Ісус Христос не ведлуг сього світу свої речі справує…

«…I піп хитрющий, — думав магістр Рославець, — проте сам справ сього світу не цурається…»

— Правда, правда, отче, — мовила княжна, — наші предки й покоління були всі славні й мужні, лицарські, всі були грецької релігії, а їм те нічого не шкодило, тим барзій були славнішими… Кажу вам: єслі сей пан Хмельницький підняв козаків, то тільки за отягощення, за гоніння на благочестіє, і є тоді його діло праве й спасенне…

— Тихіше, асанно, — сказав Рославець, — почує чужий, то візьмуть тебе за зраду й конспірацію…