День гніву - Страница 36

Але всі мовчали й важко, по-п’яному, сопіли.

— Чого хочете від нього, того чесного народу? Чому мучите його — здирствами, наклепами, карами, різнею, стратами? Чому його народність гнобите: що українське — то хамське, мовляв! А не знаєте того, що ще Польщі не було, ще польські князі в постолах ходили, як Русь світила на всю Європу. Віру має змінити? Добре, але не силою до цього беріться. Війська й гармат Пан Христос наш не вживав для навернення нечестивих, а казання, а слова мудрого і правдивого. Ні, панове, ґвалтом і кров’ю не навернете України, а тільки святу віру католицьку шпетите. І речу вам: що собі посіяли, те жатимете. Вогонь і меч несли ви над Дніпро, маєте вогонь і меч, ще окрутніші. Не хотіли-сьте згоди з Руссю, маєте тепер Русь проти себе. І того мало: через вас, мості панове, через вашу глупоту, пиху й злобу, через те, що ви, хоч себе найвільнішою нацією в світі вважаєте, всім націям несете лиш кайдани, безправ’я й загладу. Україну втратите, такої біди накличете, що ціла корона польська затрясеться й горе, о, горе їй буде…

— Тоді, вашець, — крикнув Фірлей, — ти не лиш Хмельницького адвокатус, але й сам зрадник або безумний…

— Та чи поляк вашець, чи католик?..

— І поляк я, й католик, але Бог мені розуму не відібрав, як вам…

— Бий його, зрадника вітчизни, — заричав один із мочиморд, — пес із Хмельницьким заодно, з Хмельницьким покумався, чорт їм дітей колише!..

— Тихіше… тихіше, вашець…

— А що ти за один, що мене втихомирюєш, що ти за один?..

І мочиморда (кременецький суддя Любовецький), і інші за ним, враз із Фірлеєм напирали на шляхтича з срібними скронями. Вставали й інші з-за столів, відсували кухлі, брязкотіли карабелями. Невісти вереснули. Тільки Оленка сиділа нерухомо, як скам’яніла. А у княжни горіло в очах.

— Хто я такий, то не тобі, вашець, буду звітувати, — посміхнувся шляхтич, — я це сказав не зі злоби, а з милосердя до вас, ачей подумаєте над тим. Бог Створитель призначив нас і Україну жити поруч себе. Не хочемо жити в згоді, посліпли-єсьмо, поглухли-єсьмо, а там буря зарокотала. І тепер як стрясеться день гніву, dies irae страшний, то не втишимо його, а впадемо ницьма: ce-бо нація встає по свої права…

Він обернувся, й шляхта, що підняла було кулаї, що схопила за рукояті й вже бралась його рознести, посікти, пошарпати, — а він тільки рукою повів — зачарована, розступилась.

А на порозі станули два запилені воїни в барвах Вишневецьких. Вони заточувались від утоми. Пили, не відривались від кухлів. Юрба їх оточила. А до шляхтича в чорній делії підбіг ротмістр двірської хоругви.

— Що сталося, мості ротмістре?..

Офіцер непритомно розвів руками, непритомно вперся в шляхтича широкими очима, поторгав спітнілого чуба.

— Не знаю… Не знаю… Не знаю, чи вірити… Це з барської хоругви гонці… Естафета до Львова… Мовлять, що зрадник Хмельницький… зніс у Княжому Байраку пана Стефана Потоцького… Пан каштелянич, кажуть, взятий ордою й козаками… Старшина вирубана… пан Вадовський, Черкаський, пан Бжуханський, білоцерківський полковник, пан комісар Шемберґ… забиті…

Вість уже облетіла всю господу. Шляхта поперлась до військових, що сіли на ослоні, витягнувши ноги, закляклі в стременах. Від гінців важко було чогось добитись. Один уже спав, поникши чубом, другий вішав голову на запилений панцер, мимрив, але не розумів, нічого не розумів, про що його питають.

— А що, мості панове, — обернувся шляхтич у чорному до присутніх, — приємні вісті? Правді поглянути в очі, не фукати… День гніву, день гніву надійшов…

І він вийшов, а перед господою чекали його гайдуки з осідланим аргамаком.

— Хто це такий, цей надто смілий і непосполитий муж? — приступив до княжни магістр Рославець, що враз із Римшею товкся між шляхтою, чекаючи бурди.

— Кондиція його не надто висока, — сказала княжна, — але розум і сила духу окрутні, це пан Войтіх Ґойський, суддя люблінський…

— Запам’ятаю це ім’я, — прошепотів Рославець. — Войтіх Ґойський, одноокий між сліпцями, орел між круками…

А втім, обернувся: стіною майнула тінь. Між деліями й кунтушами, між барвою й оксамитом — чорний єзуїтський габіт. І блідість цього юного обличчя, цього осяяного ізсерединним вогнем, ці стиснуті уста й очі, задивлені, спрагнені з’яви, візії, чуда. Як неземне видіння, але не злагоди, не вірності, а палючої жаги, пройшов цей чернець: невже Юрій Збаразький, падуанський студент, — він же розпитувався в Аристотелі.

— Княжно, княжно, — торкнув за рукав, — княжно Петронелле, адже ж це князь Юрій Збаразький, не правда ж?..

Але княжна нетерпляче підвелась.

— Що з того?

— Але цей єзуїтський фратер?..

— Навіть у чернечій шаті не згнобив свойого суєтного духу… Я гадала, що монастир його укоїть…

— Кажуть, що він через вас, княжно…

— Може, може, о мій Боже, чи ж я винна…

Брат Домінік стояв у брамі лицем до сходу. А схід, за королівською горою, за садами на кручі змалиновів, як прапор. Ішли взяті багром хмари — низько йшли хмари — вітрила галер, обрій наливався кров’ю — тучнів кармазинною кров’ю.

— Laudetur, — схилив голову чернець.

— На віки, — сказала Петронелля й ішла повз.

— Княжно… — чернець ступив наперед, шепотів, і шепіт його переривався, згоряв чернець, не смів підвести очей, бо повз нього майнула пахіть, то бузкова, то синя, о любові страшна пахіть… — Княжно… Я йду в Дикі Поля… Що скажеш мені, може, тепер, хоч тепер…

Княжна відтяла цей шепіт сірими, як криця, очима.

— Правда, що ваш брат, фратре, юний князь Симеон, подався на Січ?..