День гніву - Страница 32

К оглавлению

— На панів, батьку, на знесення панського ребеса!..

— На брагу собі служим, спасе-батьку!..

— Бісові ляхи поховались.

— В льохах ляхів знайдемо!..

— Під лід воду пити…

— Пустимо, пустимо…

— Киями покладемо…

Розлилися круті бережечки, гей-гей, по роздолі!
Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…
А ви, хлопці, ви добрі молодці, гей-гей, не журіться!
Посідлайте коні воронії, гей-гей, садовіться!
Та поїдем, гей-гей, у Варшаву… —

пригнав легіт пісню з далеких кінних хоругв.

А за черню сірими стінами їхали чамбули Тугай-Бея, розмаюючи бунчуки. Зсутулені, мов кам’яні, сиділи ординці в гострих шапках і місюрках, куняли на маленьких кониках або, стрепенувшись, озирались скісними розрізами очей, роздимали тонкі ніздрі, не квапились за джаврами.

— Вовча ліга, пане Богдане.

Хитрющі очі Виговського, що їхав поряд, звузились ще більше.

— Що ж зробиш, мості мій добродію… Не попустили королевенята королеві, щоб з гетьманом покійним Конецпольським і зі мною Крим Короні під ноги поклали, мають же Крим на шиї.

— Конецпольський — Koniecpolski, — посміхнувся Виговський, а за ним і його підписок Самійло Зорка.

— Koniec Polski…

— Finis Poloniae…

Армія йшла на північ, на Смілу, на Корсунь.

15

За тиждень після вирушення сенаторської хоругви під Корсаком виїхав зі Львова й обоз княжни Четвертинської. Покотились битим трактом королівським ридвани, кочі й теліги, кінно пішла челядь, ще непевно сидячи в сідлі після дишлового й від’їзного — вконтентовував гойно на прощання князь Заславський небогу, а з нею їхала й панна каштелянівна Олена Стеткевич і своячениця з Волині.

Був май, тепла весінь. В розцвітанні диких груш, придорожніх яблунь, що ронили рясний і тихий квіт, ішов панянський обоз, а до нього приєднувались і інші: хто боязкий, самотній, хто зрушений провесним гуком, хто в службі.

Вершники, цілі відділи панцерної й гусарської кавалерії, гармата під знаками Потоцького обминали обоз, ідучи в Україну. Кавалери під’їздили до кочі, правили паннам мадригали, хто був знатніший. Барви Четвертинських знали й в руському воєводстві. Але квіт коронної кавалерії вже пішов давніше. Хоч страшено хамами й дейнеками, що переходять уночі дороги, втікаючи до Хмеля, — аж звідси, тільки погадайте, аж з-під Красного, з-під Лопатина втікають хлопи — то кварцяні й панцерні були не кращі. Турбували жидів, розвалювали корчми, ґвалтували подорожніх. Позвів і трибунальських записів уже мало хто боявся — війна, війна, як ніч, прикриє, мовили. «Коли Хмель уже свідчиться вольностями, даними від й. м. короля на поля й моря, то нам — добре заслуженим — хіба лиш з вольностями родитись?» А втім, польське королівство, здавен квітуче й могутнє, дозволить собі на ласку своїм веселим синам за лицарське гарування, праці й втрати…

Розмови військової галайстри розсівали увагу, й книги, взяті паннами до кочі, не читались. У Красному наздогнав обоз грецького ченчика, що йшов кульгаючи. Не згиналось йому ліве коліно: тим зворушена, княжна наказала його взяти до кочі. Назвався ченчик протопопом Ісакієм в дорозі з Жовкви, був молодий і добре уложений, так що панянки аж задивились.

— Соромно, вацьпанно, — крикнув, наїжджаючи на кочу, хорунжий гусарії з моржовими вусами, — попів-схизматиків нині не на кочі возять, а в кочу запрягають, пеських синів.

Гусари реготались, брались за живіт. Панни мовчали, протопіп спаленів і звів брови, тільки пані дала відвіт, вихилившись з кочі:

— Соромно тобі, вашмосте, що виставляєш себе так худо-пахольсько, не шануєш ні стану, ні іншої релігії…

— Для тієї песьої релігії нема в мене пошани, — надувся хорунжий і крикнув ще переразливіше, аж очі йому вийшли наверх, — до Хмеля з гунцвотом попом! До Хмеля! Всі попи, всі хами-зрадники, ребелізанти, шпіони!..

І наїздив на обоз, знав, що за ним гусари, рохкав і шарпав за моржовий вус.

— З кочі попа, песького сина!

— Хай своє Господи помилуй співає!

— На гілляку!

— До Хмеля, на відьомську мшу!

— На Лису Гору скурчибика!..

Протопіп не виявляв переляку, навпаки, посміхався й, ґречно вклонившись, запропонував дамам, що висяде, щоб не завдавати їм клопоту.

— Ані в гадці, отче, — крикнула пані й обернулась до хорунжого, — тільки спробуй, асане, рушити цю духовну особу, то ми вже найдемо на тебе закон, так, хоч ми й грецької релігії, але шляхта, й не вчорашня, мості мій добродію!.. В королівстві такі ж маємо права, як і всі інші. Ти ще нашого посвоячення не знаєш, дорогий асане-лапайпопе!..

— Яке ж таке посвоячення? — наїздив, наїздив хорунжий, а за ним біляві розбещені кінники.

— Ми й до його мості короля підемо по трибунал…

— Го-го — де його мость король!..

— А тоді не ремствуй, мості пане: що ся наклюне, те й вилежиться… За цей твій секвестр матимеш протест, мості хорунжий, як і всі ви, — ще перед пеклом тут матимеш по заслузі!..

Хорунжому сказав товариш, що це барви княжат Четвертинських, а вони далеко посвоячені; хорунжий ще пихкав, але спинив коня. І обоз скоро звернув на бічну, на Золочівську дорогу, як веліла княжна.

— Висітимете, чортівки, — кричав хорунжий вслід, — за посвоячення зі схизмою, з попами, з хамами, з Хмелем загойдаєтесь!..

Протопіп же Ісакій подякував пані й сидів мовчки, в своїй лихій виполовілій рясці, витягнувши неживу ногу, винувато посміхаючись. Він приглядався Олені, панні Стеткевич, що, загорнена в шубу, не була з ними, — чарував, може, її весняний краєвид, пестив вітрець з ланів.