День гніву - Страница 31

— Універсали треба пустити, пане Богдане, до всієї нації козацької. Всю націю нашу козацько-руську кликнути до шабель, до чого, хто має… За нову республіку збройно встати…

— Республіка козако-українська? Так ти сказав!

Хмельницький обірвав його.

— Задалеко мислиш, ваша мосте. Голдуємо королеві нашому панові, а все в Божих руках. Ще сеймувати нам не пора…

Він озирнувся. Річковський, виснажений полоном і викуплений, розглядався непевно втомленими очима, його пекла пруга від татарського нагая через усе лице — тепер зчорніла. Джулай, хвацький реєстровик, відкинув чуприну. Бурляй сопів. Ґанджа грався дорогим кинджалом. Яскульський похмуро споглядав спідлоба.

— Не трактати чинити, — пахнув люлькою полковник Федір Вишняк-Якубович, — маєш щасливу руку, старший, то, щоб не вректи, тьху-тьху, ідемо, щоб знести, — на Чигрин ідемо.

— Ордонанс дайте, мості панове.

Полковники, тисяцькі, сотники, ротмістри виходили з шатра. Хмельницький поглянув на Виговського, посміхнувся, але нічого не сказав. Що думав — не знати. Перейшов Рубікон — це лиш знав. А мисль Виговського, його пораду збагнув. Тільки ще не час, ще не час говорити. І взагалі, шкода много говорити — повторив.

І, підождавши, коли всі вийдуть, сів на колодці, ще серед диму, а промені бігли в шатро струмом. Чернь, як повідь, шумувала, клекотіла. Хмельницький довго сидів так у задумі, мов заклятий. Яненко Хмельницький, свояк старшого, віспястий, присадкуватий, заглянув, але, знаючи норов Богдана, залишив його на самоті.

В таборі мірно били литаври похід.

* * *

Залишивши Чигрин збоку, втім і так зайнятий козацтвом, армія Хмельницького посувалась спішними маршами на північ. Низова Україна вже була в повстанні. Хмельницький хотів перешкодити з’єднанню Яреми Вишневецького, який все ще був, як доносили збігці, на Лівобережжі, з головною силою Корони в Україні — з гетьманами Потоцьким і Калиновським.

Ця армія росла не днями, а годинами. Вона обростала, як снігова баба, точена по пухкому снігу. Запорозькі курені йшли в авангарді, випускаючи бекети вперед, і ті обертались — за дня бачили проти сонця тучі куряви, вночі заграви — Бурляєва кіннота, драгунія Вишняка-Якубовича, кінні хоругви Ґанджі й Небаби, з ярка у яр, з балки в балку, йшли купами, щетинились списами, дзвінко цокотіли підковами по твердій глині, висохлій давно в сонці.

Йшла кіннота: мужики на кошлатих кониках, на відбитих у панів аргамаках, з мотузяними уздами, а хто захопив збрую, відсвічувала вона в сонці позолотистими бляшками, пардові шкури прикрашували запилені клуби, а ніжні аргамаки зі шляхетських стаєнь щулили тонкі вуха й присідали, коли боки стискали їм босі чабани й сідельники.

З мушкетами поперек сідла або на розхристаних грудях, з мушкетерськими банделієрами на дванадцять набоїв через рам’я, з шаблями, часто без піхов, їхали шляхом, з’їздили зо шляху, спали в сідлі, частувались, їдучи, з ведмедиків, то витягались один за одним, то рівнялись у ряди, обертались: де Хмель, де батько?..

— Там батько, де корогва — там і батько.

Червону корогву з білим орлом, вивезену з Базавлуку, розгортав хорунжий. Шамшів шарлатний шовк, горів, як пожар, а орел розкривав крила, бундючний орел Речі Посполитої. Лопотали за ним прапори, взяті від знесених гусарів, за прапорами маяли бунчуки. Везли й січові бубни, й реґіментарські литаври. Флейти й жоломіґи стиха поскимлювали. А там далі йшла піхота, запорозька, реєстрові хоругви, німецькі компанії — аркебузники, пікінери, карабінери, невтомна і безжурна запорозька піхота з тих, що бились і під Марієнвердером, і під Охматовом, і під Москвою, й під Дюнкерком, під Хотином, і молодші на Масловому Ставі й під Кумейками.

— Beati pacifici! — кричали мушкетери Франкгайма, минаючи хоругви, що приставали.

— Не ждіть, пеські синове, муфмафи, ганси, — відзивались їм ті, що пройшли колись Фландрію й Палятинат, — тут вам непереливки буде!..

За обозами, що брали й веселих дівок-маркітанток, і крамарів, і ранених, і піхоту, що підбивалась, тучею-тучею сунула чернь.

— Права рука наша, — показав на неї булавою Хмельницький.

Військовий писар Іван Виговський притримав коня.

— Химерне це auxilium, пане Богдане.

— Але валить, як мишва…

І Станіслав Кричевський, тисячник, хитав підголеною головою. В чорному панцері, на чорному аргамаку сидів присадкуватий, з рисіми вусами, й поглядав на цю сарану, на нерівні купи, що перли й валили босоніж, в постолах і личаках, з клунками за плечима, прочани, старці перехожі, чабанські ватаги.

— Добре дбайте, діти! — гукав, пропускаючи їх, Хмельницький. — Звідки йдеш, чоловіче божий?..

Обгорілий літний чолов’яга в серем’язі, несучи мушкета дулом вниз, підвів голову.

— З Махтаринець, — заяснів, — з-під війта Любинецького-собаки…

— А я з Миньківки, — крикнув другий, в просмоленій сорочці, — з Миньківки, батьку.

І з інших сторін ішли: з Мирогощі й Сміли, з Ярмолинець i Нараївки, з Олики й з Підгаєць. Кріпкі лучане йшли з-над Стиру, поліщуки добились сюди з ковтунами на головах, біляві й тонкі, з Покуття вже прибігли деякі, з того Дніпрового боку переправились, з посесій Вишневецького, Немирича, Лаща, тихі й синьоокі йшли брацлавщани, в’юнкі кияни й білоцерків’яни, броварники, сідельники, могильники, колесарі, мельники й кріпаки. Йшли й попи, підкотивши ряси, й ченці, погладжуючи борідки, підпоясані мотузками, а при боці шаблі. Рибники з-над Дніпра прийшли, лугарі з-над Случі, височенні й пелехаті, косарі з-над Росі, не хотіли й тепер кидати кіс і мантачки несли за поясами.