День гніву - Страница 159

159

Проте, самозрозуміло, була ще й четверта, мабуть, таки найпоширеніша, позиція і четверта схема інтерпретації Хмельницького, а саме в ортодоксально імперському дусі. Вона виростала з постійної і послідовної, здебільшого суто пропаґандистської у своєму характері, творчості імперських письменників та істориків, затвердженої механізмами царської цензури, освітньої системи та інших режимних інстанцій. Це уявлення про Хмельницького як «слугу царя», який «допомагав збирати» «належні Росії землі», побутувало як серед росіян, так і серед «малоросів»: зрусифікованих і напівзрусифікованих громадян імперії українського походження, для яких не лише національні інтереси, а навіть особиста віра і сентименти поступалися місцем перед вимогами чиновницьких кар'єр та бажаннями підніматися якомога вище по драбині імперської суспільної ієрархії. Яскравим прикладом такої людини може слугувати Михайло Юзефович, — царський інспектор освіти й один з ініціаторів побудування пам'ятника Хмельницькому в Києві, — людина не лише українського походження, а й навіть, свого часу, українофільських поглядів, яка, однак, поступово перетворилася на вислужницького ґвинтика імперської урядової машини й запеклого українофоба. Співпрацюючи з Третім відділенням царської канцелярії, що мало на меті душити в країні дух волелюбності та будь-які вияви вільної думки, Юзефович був причетним до арештів і розгрому Кирило-Методіївського братства в 1840-х pp., а в 1870-х став ініціатором введення горезвісного Емського указу, який на десятиліття заборонив у підросійській Україні україномовні видання і театральні вистави. Захищаючи ідею пам'ятника Хмельницькому в Києві, Юзефович вихваляв того, мовляв, «лояльного супроти царя» гетьмана у протиставленні до «сепаратистів» та «зрадників Росії» на зразок Івана Виговського чи Івана Мазепи.

Напередодні Першої світової війни з аналогічною позицією виступили російські шовіністи, згуртовані навколо газети «Киевлянин». Назвавши себе «богданівцями», вони проголошували Хмельницького своїм «русским» героєм на противагу Мазепі «українських сепаратистів», і саме в полеміці з «богданівцями» напередодні війни Михайло Грушевський зробив свою найпозитивнішу заяву про Хмельницького, назвавши його «українським національним героєм». У загальному, підтримуваний машиною імперської пропаґанди образ Хмельницького як героя із «всеросійського» пантеону залишався глибоко вкарбованим у свідомість великої частини населення України, і духовні (а незрідка й біологічні) нащадки тих людей через десятиліття без проблем та опору сприйняли сконструйований у подібному дусі сталінський культ Хмельницького як «великого друга Росії», культ, який 1954 р. став обов'язковим в УРСР згідно із «Тезами ЦК КПРС про 300-річчя возз'єднання України з Росією»…

* * *

Саме сталінський культ Хмельницького, створений у час кривавого терору 1936—37 pp., а тоді, після смерті «вождя всіх народів», канонізований «Тезами ЦК КПРС», наймогутніше вплинув на сформування стереотипового «уявного образу» Богдана Хмельницького в «колективній свідомості» тогочасних українців та їхніх нинішніх нащадків. Через вплив сотень написаних «на партійне замовлення» пропаґандивних творів, якими «ощасливили» свій народ соцреалістичні драматурги, письменники й кінорежисери, бодай три покоління українців засвоїли на відрухово-підсвідомому рівні низку нав'язаних їм стереотипів не лише про особу гетьмана, а й про характер повстання 1648 р. та й суть українсько-російських взаємин, а відтак і про українську тотожність як таку.

У політичних реаліях СССР українська самосвідомість була ж дозволена тільки у вузеньких рамках офіційної ідеї України як «молодшої сестри», що була й буде «навіки з Москвою» та «навіки з великим російським народом», й, самозрозуміло, далекосяжною метою пропаґанди такої ідеї України, у поєднанні із послідовною русифікацією усіх аспектів життя і верств населення, було доведення до ситуації, в якій переважна більшість українців щиро повірять в те, що, мовляв, «українці та росіяни — це, по суті, один народ», яку сьогодні пропагують ідеологи «русского мира».

А позаяк інші форми й вияви української самосвідомості суворо й програмно викорінювалися цілою низкою репресивних державних механізмів, то й для творця в УРСР постать гетьмана Хмельницького стала дуже важливою, дарма що й вельми складною і «небезпечною». Адже, з одного боку, цей мотив вживався в культурі та публіцистиці з відверто антиукраїнською метою, але, з другого боку, «хоч як спотворений, образ Хмельницького був проте в совєтський період одним із небагатьох дозволених символів української тотожності».

А втім, хоч яким дивним це може здаватися із сучасної перспективи, сталінський культ Хмельницького не був автоматичним продовженням «Переяславського міту» з часів царської імперії. У міжчасі, в 1920-х pp., в умовах іще несталінської УРСР, зовсім інший образ гетьмана створила українська марксистська історіографія. (Зокрема, трактування особи Хмельницького українськими марксистами — це лише один із прикладів того, як радикально український націонал-комунізм відрізнявся від російсько-сталінського варіянту ідеології). Під помітним впливом народницької традиції, українська марксистська історіографія 1920-х, провідним представником якої був Матвій Яворський, не лише неґативно ставилася до особи Хмельницького як представника «експлуататорського класу», а й засудила Переяславську угоду, як зародок «російського імперіялізму в Україні». А оскільки ж у той самий час патріарх народницької історіографії в Україні Михайло Грушевський дав Хмельницькому дуже негативну оцінку в IX томі «Історії України-Руси», скритикувавши при нагоді «державницькі» концепції В'ячеслава Липинського, то виявляється, що переважна більшість науковців в Україні у 20-х pp. розвінчувала як культ Хмельницького, так і «Переяславський міт» царських часів.

159