День гніву - Страница 158

158

…І в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні!», — та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з'єднались…
. . . .
І вже Богдан пройшов по тій землі,
від краю і до краю. Свято
між ним і духом відбулося
в золотоверхім місті…

Утім, Леся Українка перебиває цей опис визволення і містичного єднання, бо:

…раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат…
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній…

Пізніше в белетристиці міжвоєнного періоду цю «націоналістичну» інтерпретацію Хмельниччини продовжать письменники й мислителі в Західній Україні й еміґрації, такі як Юрій Липа й Микола Голубець, до яких ми ще повернемось. Та наприкіці XIX ст. творами популярнішої, майже масової літератури, які намагалися об'єднати дух цієї «патріотичної» інтерпретації із елементами народницької ідеології, а в цей же час із офіційними вимогами царської цензури, були твори Михайла Старицького — драма «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція — 1887 р.) та, в першу чергу, російськомовна трилогія «Богдан Хмельницький», що складалася з романів «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896) і «Біля пристані» (1897). Написана як противага, або й відповідь на вельми популярний серед поляків роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», ця трилогія Старицького не лиш романтизує, героїзує особу гетьмана, але насамперед поетизує визвольну боротьбу українського народу, звеличує військову силу і міць козацтва й оспівує незламний дух України. І хоча, під строгим наглядом цензури, останній том трилогії «схвалює» Переяславську угоду, Старицький таки зображує в тексті серйозні сумніви гетьмана щодо правильності такого рішення, бо ж «розумом він прозрівав його світове значення, але серце його чогось боліло… Що обіцяє Україні майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху, чи нове горе?..» А те, як сам Старицький бачив відповідь на це риторичне запитання, знайшло відбиття в підтексті його дилогії про гетьмана Івана Мазепу «Молодість Мазепи» та «Руїна» (1898), в якій він не лише в дуже позитивних барвах змалював особу того, мовляв, «зрадника Росії», анатемізованого російською церквою, а й показав реальні наслідки Переяслава: продовження кривавих воєн та страшну руїну українських земель…

Й нарешті, в царині публіцистики на зламі століть нове слово в «націоналістичній» інтерпретації Хмельниччини, промовив перший теоретик українського націоналізму Микола Міхновський. У хрестоматійній статті «Самостійна Україна» (1900) він не лише наголошує на епохальному значенні визвольної війни під проводом гетьмана, але й намагається реабілітувати Хмельницького як державного мужа, пропонуючи альтернативну інтерпретацію Переяславської угоди. В оцінці Міхновського, це був договір двох незалежних держав «як рівний з рівним» та «вільний з вільним», — договір, якого Москва згодом ганебно не дотрималася. Дещо пізніше такий погляд на Переяслав і акт злучення України з московською державою в XVII ст. розвинув у своїй концепції української історії представник третього — «державницького» — погляду на особу і спадщину гетьмана історик В'ячеслав Липинський.

Поглянувши на події XVII ст. з перспективи аналогічних критеріїв, які свого часу спонукали Пантелеймона Куліша до вкрай негативної оцінки гетьмана, Липинський (і державницька школа в українській історіографії загалом) дійшов до протилежних висновків. У монографіях «З історії України» (1912) і «Україна на переломі» (1920) він пропонував новий міт «Великого Гетьмана» Хмельницького — видатного вождя і державотворця, великою заслугою якого (за Липинським) було те, що він пов'язав свої плани й майбутнє козацької держави не зі «степом», себто низовою вольницею Запорозького козацтва, а із «осілою військово-хліборобською верствою», яка й була спроможна конструктивно побудувати державні інститути. В оцінці Липинського: «не з вини нашого Великого Гетьмана постане згодом наша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею й цілої України… передадуть потім разом з легіонами Теофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші руїнники українські його велику ідею на європеїзацію й будівництво Петровської держави віддадуть».

Погляди В'ячеслава Липинського на епоху Хмельниччини відкрили новий розділ в українській історіографії та політичній думці. В дослідженнях історії України його ідеї розвинули пізніше, як це не дивно, учні його опонента Михайла Грушевського: Іван Крип'якевич, Степан Томашівський чи Мирон Кордуба, які не погоджувалися із народницькими поглядами на Хмельницького їхнього вчителя. А в публіцистиці «державницьку» інтерпретацію Хмельниччини проповідували Євген Маланюк та інші еміграційні інтелектуали. В загальному, за влучним висловом історика Франка Сисина, хоча «всеохопну працю про добу Хмельницького написав Грушевський, але саме Липинський сформував українське несовєтське бачення образу гетьмана у двадцятому столітті».

У літературі такий підхід до гетьмана згодом найцікавіше втілить у белетристичних формах Юрій Косач, про що ми ще говоритимемо далі. У всякому разі, напередодні та в час української революції 1917—21 pp., у контексті тимчасового відновлення української державності, ставлення до особи й досягнень гетьмана Хмельницького серед українських інтелектуалів вкладалися, як правило, в одну із трьох основних течій: чи то «народницьку», чи «націоналістичну», чи «державницьку», — і у відповідному дусі таке ставлення формувало національну мітологію історії України серед різних елементів української еліти.

158