День гніву - Страница 138

138

Темінь в’ялилась ядучим димом; з баговиння гостро війнуло сопухом стоячої води; жалісно іржали коні, стогнали люди; а за плечима палала заграва.

— Брате Домініку, це ж кінець! — зойкнув Корсак. — Продали нашу Полонію, за Бакха й Цереру продали….

Ще майнули обличчя останніх жовнірів, сірі й злобні, як ця ядучість диму, що стелилась полем, ще гаснув у темені Домініків шепіт, ще йшли смертно потомлені коні, ув’язаючи в лепі, а ззаду впала свистюча шквиря татарських шабель. І все накрила пелехата опанча — ніч. Тільки де-не-де ще мигтіли високі зорі.

* * *

— А ти, Мацьку, грай! А ти, Мацьку, наставляй спиняку! Ще від панських нагаїв не вигоїлась, а ще тобі козаки поправлять, вихрестять на благочестивого. А ти, Мацьку, личаку, ти, серм’яжино, хлопська душе, двох шкур не маєш, а одну, як і всі хами, й добре вигарбовану: ні дощу, ні морозу не боїться, а що там вже панського гарапника?..

— До кого ти так, чоловіче?.. — спитав Корсак, не підіймаючи голови. Це бубоніння його пробудило.

— До себе, мості пане мій, а до кого ж? А тепер, коли ти вичуняв, то до тебе говоритиму…

Корсак пізнав його. Цей Мацько либонь стрічався йому, плутаючись перед конем, люблінський хлоп з ланової піхоти Любомирського. Світало. Й підвівшись на ліктю, Корсак побачив, що він лежить у ямі, вирваній, мабуть, ядром під вербою, а довкруги трясовиння й кущі остреця, й тихі вільхи над зрадливою зеленявою. А біля нього сидів той лановий піхотинець, білявий чоловік з рідкою борідкою, перемотував онучі, зав’язував постоли на ногах і мовив до себе.

На гостролистих вербах тремтіла роса, світанок ще мерко глядівся в чорну воду.

— Де реґіменти, де коронне рушення?..

Голос Корсака хрипко порвав мряку. Ротмістр ще маячив.

— Реґіменти? Рушення? — Мацько весело глипнув на офіцера. — Під мостом, у Случі, рибам на обід, мості мій пане! А ще: на пилявецькій греблі труп біля трупа, а в силявському багні, гай-гай, з кіньми, зі збруєю, з кульбаками, з ратищами. Бачив ти, як утікали? Шатра кидали, вози з добром, що кажу тобі — найдорожчі шуби зривали з плеча, гатили багно, але де там, з кіньми западались, а хто ноги визволив зі стремен, пішака садив, та де там, о рани Божі! Почманіли, чуби ставали дуба, той гукає: «Стій!» Завернути хоче… А другий «помовчи» кричить, скурчибику, ще тобі мало? Погубили всі полки наші реґіментарі, ясний Перун їх би вразив! Задерли поли, все залишили, гунцвоти: дівок і шатра, соболів й золоті миси, челядь і срібні панцері… Утікали, пресучі синове, куди очі глядять! Першими утікали, я сам бачив, ясний Перун, в хлопському кобеняку утікав пан Вишневецький!.. Не висікли їх козаки! Нас сікли, — Мацько аж встав, — нас пражили, бо ми як вийшли дурнями, ясний Перун, то й дурнями стояли, тільки роззявили рота, як то панство наше киває п’ятами… А так нам, а так нам, йолопам!..

Корсак слухав його, узявши в руки голову. Язиком воложив смажні уста. Світало, і цей краєвид, що його бачив із ями, з-за верби, ставав ще сумнішим, ще пустельнішим. На куп’ю сіріли трупи гусарії. Відламки ратищ, мушкети, рогатини стирчали в грузькому багні. Щось червоніло, прибившись до вільхи: це виплив з мулу кінник у барвах Вишневецького й кирея зачіпалась об коріння, мерляк лежав горізнач, з лицем, чорним від лепу.

— Так-то, паноньку…

Мацько стояв голомозий, присадкуватий. Приглядався Корсакові з глузливим усміхом. Не сказав, що вчора приволік його, порубаного і постріляного, з поля сюди, в цю яму. Тут і ховався при ньому, непритомному. Вже те й забув.

— Пригріє сонце, розпарить болото, засмердить тоді труп… А може, панська білокість не смердить? Ого, смердить, як і мужицька. Там, на тому світі, усі рівні, до ясного Перуна. Що панові, те й хлопові. Не так, як тут: одне панові, а друге, собаче, хлопові. Пана заб’єш, то повиснеш, а за хлопа, то тільки півкопи грошей. За панського сокола й то більше жадають. Я, бач, у красницькому лісі сидів за смоляра… Знаю те право. Але там, у Пана Бога, інакше судять…

Він туго стягнув ременем свою сіру серм’ягу. Від багнищ тягнула волога. На Корсаковому панцері заруділи росинки. Сонце вже горіло в тумані.

— То, паночку, не козацька війна…

Мацько добув з кишені сухаря, відломив, дав шматок Корсакові. Але ротмістр не міг їсти. Його щелепу зводив гудючий біль.

— То, паночку, наша війна — хлопська. Це мені, як ясний Перун, блиснуло. Й не мені одному, паночку. Коли стояли ми на пилявських греблях, тоді нам у лобі засвітало. Коли тріщала панська білокість, а мужицька твердіша ж. Трісне так і ця Корона, що хлопам передсінком пекла, все одно — католик ти чи схизматик…

— Помовчи ти…

Мацько подивився на Корсака, прижмурив очиці.

— Авжеж — не любо слухати. Правду не всі люблять.

— Знаєш хіба, хлопе, де правда?..

Біль застав Корсакові світ. Був би, коли б міг, порвався на того каправого.

— Знаю, на рани Божі, знаю…

І каправий Мацько прислонив долонею хитрющі очі. Гало сонця вже викотилось над пилявською стороною. Там бурхали обози, гуди; вставав день. Мацько вхопився ручищами за верб’яне вервення, виступив на рівне. Ще озирнувся:

— Будь же мені здоровий, ваша мосте… скажи панам у Короні, — він зареготався, — що нас таких більше буде… До Хмельницького ідемо!..

І, не поспішаючи, подався геть.

Корсак нахилився над водою, хотів змити обличчя, хотів пити. Але сахнувся. Вода була кармазинова від крові.

45

Пишно виїздив Морозенко цього золотого полудня, таж, немов радіючи, вперве за ці два тижні септембрій осяявся так лагідно. Ткалось срібляно бабине літо, дзвеніла чиста голубінь і синню світилась палахка парча Морозенкового жупана. Набати гуділи. Литаври, тулумбаси дудніли. Корсунці лавами ішли, похиливши мушкети. «Добре дбали, хлоп’ята!» — «Наші голови за твоєю, батьку!» І Бадма, калмуцький осавул з усміхненим розрізом скісних очей, високо сидів на бахматі, вів степову тисячу. Вона, як і донці, прийшли з далекого далеку, пилюга солончаків ще золотіла на сагайдаках, за ковилом тужили кобилиці, ведучи лошат. «Височанів полк славно ж ізруч брав ляхів учора…» З греблі, де ще лежав труп, густо йшли верховинці, заквітчавши крисані. І роздавалось від замочка до устя Силяви й від греблі на Пиляві до Ікви, по всьому степовому широкополлі, мов море, виплескувалось браташшя Хмелевої віри. Сновигало між возами й ридванами, гомоніло — раювало в пурпурних шатрах, половіло сіряками й серм’ягами потойбіч ріки, доставало панських возів із вином й за греблею жаждива чернь вже відбивала бочки й глейко шумувала пряна винна ріка й троїсто гриміла музика, хоч ще скрізь стояв погар і чорніла запечена кров на землі…

138