День гніву - Страница 137

137

І поряд — без шапки, в чорній броні — одноокий Кричевський. Здалека майнув Стеткевич… малиновий шлик Морозенка… ще тільки голендери бороняться, батьку… втікають пани… матері їх ковінька… бий, бий, бий!.. За греблею вже січуться… в обозі, мокрий же лоб, Максиме…

Там, за греблею, на тому березі — вплав перейшли, на греблю не могли вже вдертись — Морозенкові корсунці, Нечаєві кальничани, Богунові вінничани, купи Гловацького, Височана, Яськевича, компанії Франкгайма…

Порвані крила гусарії, погублені ратища, ще свист шабель, ще мигтіння срібних бармиць і наручів… Коні грудьми зударились в груди — козацькі тарпани з панськими аргамаками й фарами, з решмами на чолах, садженими сардонами й аспісами, змокрілі від піни кінські клуби, накриті леопардовими шкурами; відкинувши зламані мечі, вершники схопились голіруч за горла, завив гусарин, упавши у твань, під копита, Морозенкова шабля полощеться у віхолі, а рубає навпіл, пан не встигає й зойкнути — секурує Данило Нечай, а з ліска на оболоння, де збіглись, дико іржучи, коні без вершників, туди вниз, до трясовиння, довгим мерехтливим ланцюгом мчать нові навздогін — Перебийносові молойці…

— Алла! Алла!..

Рославець обперся об розчімхану вербу над самою річкою, вже потойбіч. Осідав, ноги підгинались, бачив світ мерклим, так гудючо обважніла нараз голова. В тумульті його смальнув котрийсь із ляхів важким буздиґаном. «Але вмирати не час, не час…»

— Певно, що не час — у такій іграшці, у такій фатизі, магістроньку Римшо…

Римша знов узявся біля нього, гунцвот, — магістр посміхнувся, але через імлу, через димучу завісу:

— Як же там, майстроньку Римшо, як же там…

А Римша волочив його на собі, далі від бойовища, на берег, на м’яку осоку, там він все одно не потрібний, бо вікторія і так вже вікторія…

І пестив його, як дитя, почорнілими від пороху руками, зчорнілий сам на виду, з закопу, з веремії на греблі, з ізручного бою з панами.

— Сам старший, сам пан Богдан повів. За віру, за націю — сказав. Не ляхам, а нам вікторія. Стратили серце пани. Як ударили ми на гребельку, так і луснули панцерні, мов горішок, магістроньку. Щонайвибираніші — Краківський і Сандомирський — полки… Сенюту стягнено з коня… Тарновського-гадюру вбито… в ставах топляться… кінники здаються пішим…

Місріґілинч — єгипетський меч — заяснів у Тугай-бея. Шепшар — у правиці Пірім-аги. Контар — у руці Тимоша Хмельницького, гетьманського намісника при орді. Алла, алла — йде орда. З Перебийносовими зайшла з того боку панів і на лугах між греблею й ставками крешуть панів, секуруючи Морозенка й Нечая.

— Алла, алла!..

Місріґілинч висвічує здаля. В зливі кривих шабель синіє це поле. Татарські місюрки, дротяні юшмани поряд з козацькими шликами. Навздогін панам, поки ніч. Поки ще сіріє день, задимлений день Пилявців.

Рославець, на руках у Римші, заплющив очі. Римша аж знімовнів, такий-бо блідий, такий кволий був його магістр. Але Рославець — так і видно було у вечірньому присмерку — посміхнувся. В цій сонності, в такій дрімоті, чорніючій, як усе це пилявецьке поле, навістило його таке солодке марення. Із світючим лицем схилявся над ним святий Юрій-Тріумфатор, патрон цього війська, їздного й пішого. Його ж це була вікторія, його перемога.

44

Сніговий араб Домініка Заславського, забрьоханий лепом по самі вуха, заіржав, звиваючись на диби. Яспісова збруя загорілась у козацьких ясах, що гриміли там, за баговинням. Тремтіла ніч. Майнуло брязкле й напучнявіле, мов бліде тісто, обличчя Заславського. Губа йому тряслася.

— Вашецю Корсаку, що собі мислите?..

— Реґіментарю, чи не бачите, що-сьте за ганьбу вчинили?..

Й у цього гусарського ротмістра, що виринув із димучої темені, тряслась губа, а над нею колючий вус. З-під шолома аж до щелепи чорнів кривавий вистіг від шаблі.

— Ротмістр Мінор мав наказ відвести війська до Костянтинова, — пискливо вищав князь Домінік, — я нічого не знаю, я здав команду Вишневецькому… Остророга питайтесь… чому я? Мій Боже, о Ісусові рани… чому ж я? Шукайте Конецпольського… Мінор має вивести все військо… О Господи…

— Яке військо, де там, до дідька, військо?..

— Ганьба, ганьба!..

Корсак схопив князевого араба за узду, хотів затримати, але його смальнули шестопером по зап’ястю, добре, що охоронила шкуратяна рукавиця; з темені люто викарячились на нього вельбучні панські вирла; ззаду горіло від пожежі й козацької яси… Матер Деї, що діється?.. Білий араб застогнав, князь Домінік ще мав силу стиснути його острогами й щез у темені, а за ним помчали по топкому полю темні тіні почту. Корсак вирвав шаблю з піхов: скурві сини, штанотруси, дам же я вам, але брат Домінік, бліднучи від порани, показав на видми, що височились біля Силявської греблі. Звідти мчали, на плечі Корсаковим недобиткам, мовчазні вершники в гостроверхих шапках.

— Піріс-ага, мості ротмістре… а там Кривоніс… а там болото…

І в’янучі уста єзуїта зашелевіли:

— Під Твою милість прибігаємо…

Цей худенький єзуїт, що весь день учора й цю ніч так хоробро бився поряд з Корсаком, тепер знітився. Він вже не мав снаги. Він вже схилявся, мов квола лозина, до луки сідла й безкровими руками заслоняв обв’язану голову. «Тож ротмістр Мінор обвалився на костянтинівському мосту, а Яреми немає!.. втік… і Конецпольський втік… а там баговиння вислане гусарським трупом… білі хоруговки, мов платки рож… Піріс-ага… а що ж з полками Осташевського? Та ж вони ще боронили силявської греблі?.. Ех… Матер Деї… все пропало… пропало…»

137