День гніву - Страница 119

119

— Той найдалі зайде, хто не знає, куди йде, — сказав Богдан, — теє собі запам’ятай. Що наклюнеться, дасть Господь — вилежиться. Азали з них котрий знає, що буде з того пожару? Шкода говорити. Тепер-то вони мудрі, коли я їх навчив. Кому, скажи, серце відкрити? Всі замисли? Я між людьми три неділі ходив, своєї голови непевний. Три неділі — ти теє знаєш — нікому не смів вірити. Хіба не знаєш їхньої шатості? Азали ж важко перекупити одного з другим? Ти теє мусиш знати — свої своїх видавали, власними козацькими руками в’язали найхрусталевіше серце, львине серце — Сулиму видали… Щоб тільки зберегти власну шкуру. Така вже наша нація. Коли б я Корсунь програв, не видали б мене панам, гадаєш? Ого, досі у Варшаві, на ринку, проти св. Яна, в’ялилась би моя голова.

Тиміш вийняв кинджала — подарунок черкеського аги, що прийшов з адигейцями, в чистій криці відбилось його рапаве темне лице, як у свічаді, відбився його золотий вус.

— Тепер їхні голови за вашу, батьку. Треба було крові Сулими, Павлюка, Томиленка, щоб навчились вас слухати…

Нахилився, легенько рубнув стеблину — гостре ж лезо.

— Може, й навчаться. Може, ще й не для мене…

— А для кого?..

— Для тебе, Тимоше.

Син подивився на батька. Химерив, м’ать. Навіть не намагався збагнути, до чого йде.

— Питаються: чому після корсунської іграшки не рушив на волость? Теє їх муляє. А з чим, питаюсь тебе? Орди не поведу, військо поведу. А все на моїй голові, вже ж не на їхній. Те все, що придбав, щоб військо не голодувало, стінобитні гармати їм вилив, шпіонів вишукав, порядок завів у сотнях, армію викохав, чи ж легко? Це вони тільки шарпаниною хотіли ся труднити — як Кривоніс, як Вовгура, як Гайчура… На стид і ганьбу всім націям продати волю за лихий дуван, за шляхетські куфри, за жидівські юки? Не дождала б, бестія. Теє, що замірились-мо, — не всім знати, повірив би я їм, притулив би до серця, а змія вжалила б…

— Як Забузький, юдаш, правда ваша, батьку… Не вір нікому…

— Я тільки вибраним вірю, не всім, не всім… З доброю волею, сину, не йди до людей. Зі злою, тільки зі злою. Бо люди — злі. Збореш їхнє зло злом, тоді відкриєш і доброму дорогу. О, вони думали, я ті два місяці гандри бив, лахудрив. О, вони думали — обоз із добром повіз до Чигрина й на піч ліг. Того ти не знаєш, ти був тоді в Криму, і в полі не всі знають, і не треба — я за те interregnum прожив десять літ. Серед матлярства, серед зради, серед найпідлішого лукавства, ні в кому не певний, без брата й братима, як перст один, а скільки кушення від диявола? Одною рукою чернь тримаю, заюшену бестію за пащеку держу, другою — Річ Посполиту. А кожний день мій, кожна хвилина моя — золота, сину. Того й ти не знаєш, що ми виграли? Того й п’яний Ґанджа, й бецман Воронченко, й іже з ним не знатимуть, як ми собі іноземні потенції прихилили. Того Кривоніс із своїми гультяями не втне. Ми тепер короля посадимо, якого лиш схочемо…

— Яна Казимира чи плоцького біскупа?..

— Ракочія.

— Старого чи молодого?..

— Жигимонда, але ще Немирич торгується. Це великий план, сину — як би сонцеві наказати «стій!», як би землю повернути назад… Я султанові написав: готові ми його протекцію взяти, замиримось навіки, хан, Семигород, ми й султан проти своєвілля кролевенят…

— Кажуть, хочеш бути руським князем…

— Того я ще нікому не говорив. Але така потенція була б — чи розумієш? Москву розорали б, коли б слухалась, Варшаву приборкали б, вийшли б на море, досить тієї драчки, того розбійництва в степах. Азали ж Україна не sedes libertatis, може, вона світло світел, білий новий світ, чи не так?..

— Може, й так.

— Старий Ракочій ще крутить. Він сам хотів би взяти польську корону, а Жигимонда оженити з Роксандою Лупулівною, щоб приєднати Молдаву. Теє все через Януша Радзивілла, Лупулового зятя, ознаймляє й пактує з ним. Але ми хочемо Жигимонда посадити у Варшаві, а Лупулівну й Молдаву бережемо для іншого…

Тиміш глянув спідлоба.

— Для кого ж?

— Для тебе.

Богдан зітхнув і нахмурився.

Змії кругом. Коварство, недовір’я, крутійство. Чи Януш Радзивілл те вчинить, що ознаймує? Чи дотримає того секретного пакту, про який писав Рославець з Києва: «Нехай гетьман і Запорозьке Військо з Кримом не воюють литовської землі, бо литовське військо не буде ляхам помагати…»

Гетьман гладив вуса і мовчав. Туман осів. Ясно-ясно зазеленіли смарагдові отави. На мушкетах, спертих об стіну хати, перлилась роса.

— Замисли великі, батьку, — озвався Тиміш, — трудно буде, вельми трудно… Не всі такий мають розум, не всі далеко дивляться…

— Але за ці місяці вже я їх прозрів, — сказав, посміхнувшись, Богдан, — хто чим дише, кому вірити… Одні — шкода говорити — короткого розуму, але другі є — Виговський, Кричевський, Зеленський, Гловацький… Моїх замислів не продадуть… Азали не знаєш, — засміявся, — прибився до Мрозовицького один заславський полоняник, розповідав — хотіли мене згубити…

— Єзуїти?..

— Кролевенята.

— Закороткі руки до вас, батьку.

— Авжеж. А єзуїти не були такі немудрі. Єзуїти, може, за мене вервицю перебирають, моляться за мої вікторії…

— Як ваш Генцель Мокрський, батьку?..

— Як мій приятель сердешний? Хіба з тих, що короткого розуму, знає котрий, як за справою Генцеля Мокрського тримається вся наша конспірація? Що у Львові він — моя права рука?..

Тиміш стрепенувся. Що йому було по тих завихляних політиках в цьому лабіринті? Заблукався б, знітився б. Потягнув ніздрями — било погаром, порохом, кінським потом. Табір прокидався. Гримотіли вози, гуділи тулумбаси, дудоніли коні, мчали вістовці, скрипіли журавлі біля студні, там, біля вигорілої церкви. Сонце било в білу глиняну стіну. Не палюче, світле, холодне, праосіннє сонце.

119