День гніву - Страница 118

118

Хмарини сніговими кім’ями зударились і розійшлись.

А з-за лісу багрові, щодалі рожевисті, сріблисті, але ж гострі ґанджари променисті.

Воркоче голубінь — голубе розкрилля небес. Не спалось усю ніч за справами, але утоми не чутно. А втім, і в Чигирині, й у Паволочі теж не спалось, хоч і не війна, а перемир’я тоді було. В Паволочі зрання до рання клопоти, а в Чигрині грали весілля з Оленкою. Того раювання й милої гостини всього один тиждень тоді, в юлію. Обіцяла пані Олена писати з Чигрина, але не написала й у Паволоч.

«…Степова Гелена, за неї ж бо зчинилась друга троянська війна…»

Хто це писав? Котрий віршороб? Чи не Віспасіан Коховський, а може, Яремин блазень — Твардовський?

Що Гелена, то правда, Парис забрав би її у Менелая, коли б той був сарматським царем…

Голубки підступають до самих загнутих носів гетьманських сап’янців, вони ж зовсім не дикі, мабуть, були господарські, аж ніяк не бояться… А волосся пані в Чигрині, степової Гелени, пахне рум’янком і позлотисте од ранньої зорі, кругле, таке ніжне її рам’я… Але ж брешуть віршороби. Не за степову Гелену ця війна, хоч би й як її любити, хоч би й від неї кров у жилах — пожар.

Цей чигринський тиждень пролетів медово, не оглянувся, в перервах і бенкетах. По страшній гульні, мов із пожарища, виходив гетьман з панею над Тясмин, під сап’янцем стелився чебрик, і світання таке ж тихе, таке прозоре, як і тепер, а степ духмяний. І рученька у пані Гелени ласкава, з синім прожиллям, убрана в коштовні перстені…

Але брова лукава, зрадлива шабеленька…

— Забув-єси трішки про нас у цьому дозвіллі, пане старший, а ждемо тебе, — говорив тоді й. м. Виговський, — не маєш права на привату, о, тепер вже ні, давно ти вже не свій…

Хтось іде садом, узгороддям. Ближчає, сюди з туману йде. А за хатою, потойбіч, аж до шляху — гул. Обози не перестають іти й поночі, й світанням. Це тільки гетьманські тисячі й татарська сотня задрімали, зморились за вчорашній день. Але вже ось заспані кримці в гостроверхих шапках ведуть коні на водопій.

Веселики на отаві сполохались, знялись. Гриміт, гомін чорним шляхом. Стінобитну гармату, мабуть, везуть. Кінники йдуть. Котяться важенні вози. На захід…

Не за сарматську Гелену ця війна, ні…

— Ти, Тимоше?..

Виринув із млаки, що застала калинник. Кожух наопашки, німецький колет зверх атласу, примерклий нагрудник, чекан, партизан, домаха при боці. Шестопер за поясом. Тиміш позіхав, хрестився. Стояв перед батьком коренастий, жилавий, з зеленуватими очима, [не] як у батька, лиш поритий, пошпечений віспою. Посміхнувся: ранній батько, не спиться, або ж дубовий — інші по таких днях валяться з ніг. Батько помолодшав у цьому поході, чи, може, по весіллі, посміхнувся подумки, сидить, мов богатир, підголений, сивини й не знати, щелепа налита, від сонця бронзова, брови розсунені, не гнівний. Але в очі Тиміш не може дивитись — такі-бо найдзвінкіші, найхолодніші, карі батькові вирла. Голуби нашорошились.

— І ти не спиш?..

— Діоніса славили, — сказав Тиміш, — у пана Данила Нечая в шатрі…

— Хто був?..

— Полковники. Ґанджа, Воронченко, Донець, пан Мрозовицький прибув з Кривоносового лігва. Засмучений, пив; Кривоніс йому любаску чи наречену, кажуть, княжну Четвертинську відбив. Кажуть, в хлоп’ячому одягу за чортовим шкотом ходила, зáстала його перед кулею. Кажуть, Перебийніс напівчарований, має талісмана, від грудей, від чола відбивається куля, меч не січе… З паном Мрозовицьким мав диспут…

— Знаю, вже мені реферували, — нахмурився Богдан, — мені Кривоносом не зогиджуй дня. Шкода много говорити. Я його, лярона, ланцями прикую…

— Що вже Данило Нечай та його брат виїхали в поле по-цісарськи — від золота гнеться шатро. І Мрозовицький носить оружжя без ґанджі. Іспанська криця, кажуть, краща від дамаскенської… На клинку візерунок — Божа мати з дитятком. Краща ж посвячена сталь, ніж бусурменська, батьку?..

— Краща.

І перегодя, Тиміш:

— Привів мені пан Мрозовицький (я з ним побратимство підписав) три коні; взяв під Брацлавом; трирядна збруя, решма, яхонтами саджена, науси — аспісами, а що перший — гнідан, другий — білан, а третій — огир, червоний, мов полумінь… Чандари позлотисті… вийду з цими кіньми в поле…

— Довго ж Діоніса славили?..

— До світання, ще й досі славлять. Та я пішов і інші, надокучивши. Не той час на гульню.

Нагадав собі:

— Казали, захмелівши: ця іграшка, що буде, то не Корсунська й не Жовтоводська…

— Це знаю, — нахмурився Богдан і дивився на голубків, що воркотіли, — під Чолганським Каменем он вже тридцять п’ять тисяч кавалерії…

— Чудо буде, як вийдемо здорові, так говорили. А було, казали, не гаятись тоді старшому, коли час був, після корсунської вікторії прати панство, поки не очухалось. Все тому, казали (п’яні звичайно), що старший не знав, куди йому йти… Та й досі, м’ать, не знає…

Богданові брови зійшлись над орлиним носом, й очі стали ще дзвінкіші.

— Хто казав?

— Ґанджа… Воронченко… Донець… чернігівський Небаба…

Ґанджа найбільше…

— Ґанджа… Добрий воїн, а верзе, а варнякає, довгий має язик, короткий розум… А інші?

— Інші мовчали. Тиша (звягельський полковник) тільки сказав: наш старший помолився св. Юрієві, щоб поміг йому на коня вискочити, а св. Юрій таке йому дав, що коня аж перескочив… Сміялись трохи.

Тиміш не смів сідати при батькові. Ломило в голові, хоч вилив три відра. Чуб ще не висох, блищав, падаючи клаптями на кантясте вперте чоло.

Оце вперве від чигринського весілля приступав до батька. Тоді сторонив і пані Гелени, уникав і поглянути. Шепотіли: може, колись і іншим поглядом позирав на мачуху… Гуляли весілля, а він пив, до Нечаїв виїхав у Кальниччину, з мурзою набігав на замочки; ще з весни така приязнь у них, коли сидів у Бахчисараї закладником.

118