День гніву - Страница 9

— Вашець знає, хто ся панна, що брала з тобою воду?

Виговський ґречно мовчав, як би усміхнений.

— Що ся панна — Олена, каштелянівна Новгородська, Стеткевичівна, не знаєш либонь?

— Знаю, вашмосте, а в чому річ?

— А в тому, що коли вашмость схотів би до панни Стеткевичівної в зальоти йти, то перше підеш до мене, щоб тебе моресу навчив, як Януш Корсак єсьм.

Виговський легко вклонився.

— Рач же навчити, вашмосте, коли себе за такого доброго вчителя вважаєш.

— Хоч би й зараз, — рикнув пан і потягся собі до карабелі.

— Не випадає перед добрим храмом, — ґречно відмовив Виговський, — але на оболонні, після служби, з приємністю.

Він повернувся, шукаючи Рославця. Пан Корсак, розгніваний, постояв і приєднався до своєї громади. Рославець підізвав луцького намісника на узбіччя в садок. З ним стояв добротний панок з лисячим видом, у німецькому вбранні. З дороги, бо високі чоботи припали сірою порохнявою.

— Пане Яне, — зрадів Виговський й простяг йому руки, — як Бог милує, ваша мосте Мазаракі?..

Лисецевидий панок, не похвалюючи, хитав головою. Глядів бистро й неспокійно, втомлений, видно, до краю, ледь стояв на ногах.

— Вашмость, мусиш встрявати в бýрди, та ще й з ким — із рубайлом Корсаком?..

— Ви знаєте, що я не арматор бурд, — тихо відказав Виговський, — але як же було інакше?..

— Не маєш права, пане підчаший, — прищулив очі Ян Мазаракі, — ти не належиш до себе й на привату ніхто з нас не має нині права.

— Ad rem, — сказав магістр, — після того, що я чув від вас, час справді не жде.

— Я з Варшави, — промовив, стишуючи голос, Мазаракі, — я вдостоївся розмови з його мості паном королем…

— І що ж?

Виговський нахилив украдливо голову — чи по звичці, чи щоб краще чути. Промені золотили сходи до собору, остроги статних офіцерів. Мірно били дзвони.

— Його милість виснажений недугою, але його дух жвавий і багатий. Він покладає великі надії на пана Богдана й прорік: «З Богом, на славу Божу, починайте…».

— Це ми знаємо й самі, — усміхнувся Виговський, чи міг, зрештою, він більше сказати?..

Мазаракі, що вважав догіднішим відійти звідси, не міг ще збагнути чистоту сумнівань Виговського. Consensus короля його мості — велике діло, за цим варто було мчати на зломання шиї до Варшави. Цей consensus розв’язує руки й може підняти й тих, що вагаються, а втім, і для самого пана Богдана це коштовна вість. Адже справжніх замислів Богданових ніхто не знає, навіть із coniuratio. Ракочій, Франція, Швеція й Бранденбург, ба й Януш Радзивілл, будуть легші до переконання, якщо король умив руки, не кажучи про те, що дав згоду; війна здіймається за короля, за короля, полоненого кролевенятами.

— Хтозна, — повагом сказав Виговський, — за що ця війна. Коли coniuratio й навіть сам пан Богдан думає, що ця війна з ласки й на славу короля, то інші гадають інакше…

— А саме?

— Може, й не час про це говорити, але коли пан Богдан сам пише листи до нації козако-української й її кличе під оружжя, то вже ж, видно, не за одного пана Владислава рушить Роксоланія…

— Амінь, — сказав Рославець, — моя така ж опінія. Не за absolutum dominium його мості короля, a pro patriae libertate…

— Бог і його провидіння покаже правдиву дорогу, — гостро мовив Мазаракі, — я чиню волю капітана Хмельницького. Мості Виговський, ти вирушаєш негайно на Волинь і до коронного війська.

— Коли б ще був час провчити шляхетку…

Мазаракі зморщився.

— Coniuratio тобі наказує, пане підчаший.

— Я слухаю, — схилився Виговський, — хто б тільки мене заступив?..

— Я, — озвався хтось іззаду й поклав руку Виговському на рам’я, — я, мості наміснику, коли тільки скажеш…

Це було розісміяне обличчя, обпалене провісним сонцем, сміле й бистре, як блискавиця, та ж це був Іван Мрозовицький, паж королеви Марії Ґонзаґи, баніт і степовий побратим, а Рославцеві друг ще з Падуї й Парижа.

— Coniurationis fratres зібралися як один муж, — засміявся Мазаракі, — коли б я не був після трьох безсонних ночей, дискутував би з вами, але, простіть, не можу. Мості Мрозовицький — кості кинено, добрі вісті для пана Богдана.

— А ще кращі від пана Богдана, — блиснув разок білих зубів Мрозовицького, — пан Богдан виступив з Базавлука, з ним і кошовий. Патер наш Мокрський затирає руки.

— Що несподіваніше вдарить гроза, тим краще, — сказав Виговський, — просіть і патера Мокрського, як і я прошу всіх братів coniurationis таїну таїти. Нехай упадемо, як сніг на голову.

Мазаракі стиснув йому руку й покликав хлопчину, що вів за ними його коні.

А брати постояли, дивились, як звернув до Ставропігії цей хитрющий гречин. У Львові, в своїй купецькій конторі, снував містерні ниті — до Парижа й до Інгольштадта, до Стокгольма й до Запоріжжя, до Києва й до Несвіжа. Казали, що боліє за благочестіє, за нехтувану віру, адже ж був горливим братчиком Ставропігії, але Виговський розумів інакше — крамар-гречин збагнув, що землею йде глухий гуд. Тепер, цієї весни, розколеться небо блискавицями.

Вдарить гроза. Грози гніву не приборкати.

4

Іктар Ґьос, семигородський резидент у Львові, сказав:

— Що більше спокою в цих справах, пане Франциску Шебеші, тим краще. На холодну голову, на розумну голову десять раз відмір, раз уріж.

Франциск Шебеші, око князя Юрія І Ракочія, зітхнув і замовк, дивлячись у вікно, сухий чоловік з густими бровами, що зростались на переніссі, вже з сивиною на вилицях, не похвалював нерішучості резидента.

Дві сили зударились у цій війні — Ліга й Союз. Габсбурги й новий світ. Відень і Мадрид впали, пане Ґьосе; хто не сліпий, бачить, що іспанське століття смерклось, а світає століття Франції.