День гніву - Страница 83

А Пацічеллі, родом італієць, стрепенувся. Підняв очі д’горі, немов розглядав стелю з вимальованими рожевими купідонами й дебелою Венус, та почав по-латині:

— Мості князю Корибуте-Вишневецький, славетний князю Єреміє й ви всі, зібрані осьде мужі меча й хреста, воїни презацні Корони, громадяни республіки й ви, братіє моя, достойні отці… Вислано мене в цю країну, поставлену Господом на вічній варті, на славу Пана нашого Христа, на європейських рубежах. Генералат о[рдену] о[тців] домініканів прагнув знати всю правду про неї й мене уповноважив, по змозі мойого знання й кебети, причинятись до святої справи навернення Сходу, який усе ще перебуває в темряві…

Абат повів маслинними чорними очима по зібраних. Сонні й байдужі будились; деякі обличчя, збагрянілі від пихи, аж надуті, осяялись. Князь Ярема поскубував себе за лівий стрілчастий вус, що видавався довшим від правого (але це була гримаса кривого князевого лиця, проте й видавалось, що князь увесь час посміхається). Князь похитував і носом свого сап’янного червоного чобота, а слухав дуже уважно.

— …Прибув я в Україну в середині мая, — абат зволожив уста, від спекоти в залі потріскували стіни, — захопив же мене шал найокрутнішої ребелії, безприкладного бунту, жахної громадянської війни… Справді-бо блідне все перед тією пожежею, запаленою ним… genthilhuomo polacco della Ukraina… Богданом Хмельницьким…

— Скурчибик, зрадник! — крикнув Машкевич із шляхти й інші за ним порвались до оружжя. Єремія поглянув — стихли.

— …І не буду застановлятись над причинами того нещастя, а втім-бо, кожна громадянська війна — це нещастя…

Абатів голос дедалі дзвінкішав, аж дивувались, звідки отаке непомітне єство, що досі сумирно тряслося в обозі, приходить до такого певного мовлення.

— …Історія дасть на це відповідь. А втім, не моя справа забирати голос в тому, що торкається основ цієї республіки, яка coelum nobiliorum verum, plebes infernum est… Інші я турботи хочу вам повісти…

— До речі ж, отче, прошу вас…

Князь сміявся — не сміявся. Вус відтінив його багрову щоку, другий прикрив тонкі вуста, яструбиний ніс, як клюв. Драпіжно потягнув ніздрями. Бриніли мухи. Було маркітно від спеки.

— …Зверну увагу Вашій милості, князю, й вам, презацні лицарі, на те, що очі мої бачили й від чого серце моє здригалася. Чи принесе те все вам хосен і славу? Вам, лицарям, і вам воїнам церкви? Погадайте, мої браття. Від Димера, де, як відомо вам, князю, ваш корпус, ішовши з Лубен, переправився на цей бік Борисфена, через Браїн, Звягель, Райгород, Любар, Чуднів, Немирів і ще як називаються ці всі околиці, не згадаю — а маю те все записане — один шлях крові, вогню й заліза. Описати чи зумію я? Навряд. Окрутні видовища бачив я на цім шляху. Діарій мій подорожі з Лубен жахтить багряними сторінками. Від крові, мості панове воїни! Що сказати маю на ті гори людських тіл, покалічених, покатованих і поганьблених, на ті тисячі страшним способом повбиваних, як хоч би й у Райгороді? Горе, горе, князю!.. Як стинано мечем і сокирою міщан і посполитих у Любарі тільки за те, що вони грецького обряду, руської нації, на палі настромлено, повішано, посічено, почетвертовано, поколено й порубано! Як удовиць, жінок, невинних дівиць позбавлено честі — розповім же я? Списами пробивано немовлят на очах матерів! Розсікано нутра вагітних, кіньми топтано, псами розривано малеч-дітей! Видано де тії муки, що їх зазнавали не сотки — тисячі люду! Сотання жил із литок, краяння живого тіла, відсікання пальців рук, ніг, палення вогнем, розтинання черев, закопування в землю живцем, свердлення очей, розбивання костей в колінах і суставах, заливання гортанок кипучим оливом… Боже, Пане мій! Не стане мені часу розповідати те все…

— Так і треба, отче, отче! Всю віру їхню знести, вирубати впень прокляте кодло! Добре роблять вишневиччани, на те й вийшли в Україну!.. Добре роби, добре буде!

— …Ні, зацне лицарство, не буде з того добра! Не буде!

Абат говорив і хитав лисою голівкою, скорботно посміхався, простягав руки до мужви, потоки сонця обдали його, жахтіло його чоло, де виступив рясний піт.

— Карати прийшли ми сюди, отче, — вигукнув, багряніючи, надутий Ємйоловський і кусав вуса, — не панькатися з хамством, карати його!..

— Мудро ж карайте, milites, справедливо!..

— А хто несправедливий?..

— Що він там верзе, галахура?..

— З холопством нехай ся цілує, коли охота!..

— Навчати прийшов сюди…

— Бач його, волоха…

— …Стогін і плач, лемент і зойк невинних!..

— Нехай сто невинних упаде, щоб тільки один винний не втік від кари…

— Всі вони винні! Всі, пеські синове, руки вмочили…

Князь Єремія, увесь час посміхаючись, постукав буздиґаном об поруччя. Найзапаленіші не хотіли стихати.

— …Господь Бог довірив Речі Посполитій всю цю сторону — земний рай, Єгипет новий — Україну. Медом і молоком вона тече. Володіння над людом тихим і сумирним, робітним і хоробрим мала Полонія. Не треба було Польщі шукати багатств за морем, тут, в Україні, де за мечем завжди йде плуг, тут польська Монтезума! А що вчинили ви, панове? Ад і геєну…

— Неправда!..

— …Неправда?.. Я читав літописи, воїни: від шістдесяти літ тільки й чути в цій золотій стороні що лязк оружжя й стогнання мучених. Замучили-єсте цей побожний люд, довели-єсте його до відчаю…

— Нехай не бунтують змії!..

— Доволі того верзіння, черче!..

— Азали ж нам казання правиш?

— …Замість гоєння ран — роз’ятрюєте їх, замість заспокоєння умів — самі їх хвилюєте! Шибениці і палі, топори й диби, розжарені кліщі й канчуки… Тая ж це любов, якої наш пан Ісус Христос навчав?..