День гніву - Страница 75

— Худопахолки, шляхетки…

— Хоч би й підло уроджені, що з того? Чи ж казати вам, освіченим і розумним, що не за мамону придбаєш собі розуму, що й холоп, і кожум’яка можуть мати більше кебети, ніж ваш пан диґнітар у золотому ридвані…

— Плебс пошиєш у сенаторів, то хто буде сіяти-орати?..

— Атож-бо то й є! Боїтесь того, бачу. За маєтності свої боїтесь, за багатства!.. Не за Річ Посполиту, що в неї давно вже й самі не вірите, а тільки за свої капшуки, за свої салітарні, за свої лани боїтесь, мості панове!..

Кисіль давно вже не брав участі в цій розмові. Він сидів і дивився, як догоряють свічі в важенних мідяних свічниках. Жовтий віск топився й спливав по міді прозорим струменем. Було вже по півночі. Гайдуки, прислонившись до одвірків, дрімали, розкривши роти. Їх приспала тая розмова. А носівський і брусилівський пан, сенатор і каштелян, спершись на поруччя, закляк, закам’янів. Старість чи нудьга його гнобила. Восково взялось його високе чоло, над яким пнявся рідкий сивий чуб, втомлено, ох, як же втомлено дивились ці, колись бистрі, очі. Запались жовті щоки. Важко дихав. Пальці, прикрашені сиґнетами, корчійно обійняли левові голови, вирізьблені в дереві. Про що думав? Про свій довгий, вже надто довгий вік, такий химерний, але й фортунний, про те, як зі щабля на щабель вперто пнявся нагору, де золото й блиск? Як з худого міщанина, нікому невідомого Адамка, вибився в люди? Як парвеніушом доп’яв староства, й каштелянства, й брацлавського воєводства, а тепер ждав-дожидався тільки смерті Януша Тишкевича, щоб стати й київським воєводою? Як — єдиний сенатор-православний — не лічив ні куфрів, ні волок чорнозему й чорнолісу? Як з убогого перекупщика вибився на луччого богатиря Речі Посполитої?..

Чи про що інше думав пан сенатор?

Злющий чернець Єрлич, ця суха людинка, лиха на весь світ, на всіх людей Божих, ця ходяча жовч, замовк і тільки його зікри, то пломеніючи, то гаснучи, водили за Рославцем. Пан Ласко, знітившись, поправляв свічі.

— А що, мості Рославче, — озвався тихо Кисіль, — коли впаде ваше діло? Коли Хмельницького не фортуна зустріне, а лобне місце у Варшаві, як многих перед ним?.. Як Сулиму… Павлюка…

— Що ж, мості сенаторе, — так само тихо відрік Рославець, — така буде Божа воля. Але жаром вічно палаючого смолоскипа буде це ім’я для поколінь української землі, й те, що вже посіяв, не вимете жоден вихор із ґрунту…

Ще лютіше поглянув на нього чернець Єрлич. Рославець думав: звідки ця жовчна натура, цей апостат? Чувши ім’я Хмельницького, здригався, так його ненавидів, в своїй затхлій келії, без сонця й жизні, писав, снував якесь своє плетиво заздрості, безсилої старечої люті.

Сенатор зітхнув, і свічі, що знічев’я зайнялись яснішим полум’ям, осяяли його вкрай утомлене, брякле обличчя.

— Іди, мості Рославче… Іди, хай тебе провадить Бог… Твоїми Шляхами… Йди…

Єрлич і Ласко тигрячо стрибнули до крісла.

— Мості сенаторе, як це?..

Кисіль нетерпляче махнув їм рукою, щоб йшли геть. Він дивився на Рославця, й магістрові видалось на мить, що там, у глибах Кисілевих очей, затліла якась тиха жаринка.

— Іди, вашмосте… — знов сказав сенатор, вже зовсім тихо, мов через мряковинну завісу.

Рославець виходив з цієї мовчазної незугарної палати. На майдані, не затінений деревами, височився, як велетенська скеля, сенаторський дім, пустий і сліпий, хоч хропіла там незліченна челядь і служба ще ходила навшпиньках з покою в покій, чекала, коли сенатор піде на спочинок. Вгорі, на вежечці блимало світельце. «Як у черствій цій душі, — подумав Рославець, — ще не все вигасло, ще тліє», — і, тільки дихнувшу свіжою ніччю, тільки узрівши зорі, що так тихо, але так сріблясто мерехтіли над садами, збагнув, що він вільний, як добре, що він зовсім вільний…

16

— Розлилися круті бережечки по роздоллі, гей-гей, пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі… Не добув-єм з тобою медового місяця в Чигирині, моя пані Єлено, не натішився я тобою… Цих білих рук не цілував, не надивився на те рум’яне личко… Із сином Юрасиком не нагулявся, а вже пора моя прийшла повертатись до мойого товариства славетного, до лицарства мойого найулюбленішого…

Пише римський муж Саллюстіуш до Цезаря:

...

«А понеже ти, звитяжцю, вирішаєш про війну й мир: війну бо закінчуєш миром, а мир укладаєш по справедливому й якмога триваліше, то ж вирішай передусім сам, ти ж повинен порядкувати тим, що найбільш потрібне…»

Покладу твою книгу, римський сенаторе, під узголів’я й замислюсь я, Хмельницький, Божим Смотрінням перед люди виведений з простої людини, з королівського тихого слуги… Азали ж не мав то вибраннішого, луччого з лицарського кола. Азали ж ти, даючи мені шаблю до щасливої руки, дав мені кебету для такого страшного володіння?..

Марс і Скорпіон — найнепевніші сузір’я. Вчать астрологове, що Марс кермує чолом, а Скорпіон — земною алчбою людини. Й між розумом і пристрастю метаюсь. Люто караюсь сумнівами. Кажуть: Хмель має щасливу руку. Кажуть: Хмель носить чаровану сорочку св. Юрія, а в ній не боїться ні кулі, ні меча. Але неправда тому, не показав Господь ясної зорі для Богом даного, диявол теж не обдарував мене чорною силою. Йду самий по світі і самий собі зорі вибираю, й дороги кладу сам, не питаюсь нікого, може, й сліпий іноді йду, спитаюсь тільки римських мужів, закляну їхні тіні, щоб застали мене, як сідаю на коня, як в коло схожу до лицарства…

…Пожурились славні козаченьки, гей-гей, у неволі…